— Аслан, — дуже тихо промовив у роздумі король.— Аслан. Чи може це бути? Чи може він рубати священні дерева й убивати Дріад?
— Якщо тільки Дріади не вчинили чогось страхітливого, — прошепотів Алмаз.
— Але продавати їх до Тархистану... — сказав король. — Чи це можливо?
— Не знаю, — сумно відповів Алмаз. — Він же не ручний лев.
— Ну що ж, — сказав нарешті король, — ми зобов’язані відправитися вперед і прийняти послану нам пригоду.
— Це єдине, що нам залишається, государю, — сказав Єдиноріг. Він не подумав, як нерозумно їм відправлятися вдвох; не подумав про це й король — гнів затьмарив їхні думки. І ця необачність мала вельми згубні наслідки.
Раптом король важко оперся на шию друга й схилив голову.
— Алмазе, — сказав він. — Що на нас чекає? Жах сповнює моє серце. Якби ми вмерли напередодні, то були б щасливі.
— Так, — сказав Алмаз. — Ми занадто довго жили. Настає найгірше. — Вони постояли хвильку й продовжили мандрівку.
За деякий час вони почули “тук-тук-тук” — стукіт сокир по колодах, однак нічого ще не бачили, бо схил круто йшов угору. Коли вони досягли вершини, все Ліхтарне Пустище відкрилося їхнім очам. І від цього видовища король сполотнів.
Прямо посередині древнього лісу — де росли золоті й срібні дерева й де дитина з нашого світу колись посадила Древо Захисту — тяглася просіка. Це була страшна просіка, вона тяглася, як свіжа рана, поборознена коліями від того, що дерева тягли до ріки. Навкруги юрбився зайнятий роботою народ, свистіли гарапники, коні з зусиллям тягли колоди. Спочатку королеві впало в око, що понад половину юрби складали не звірі; що розмовляють, а люди. Ще страшнішим було те, що це виявилися не біляві мешканці Нарнії, а темнолиці й бородаті жителі Тархистану, великої й жорстокої держави, що знаходилася південніше за Орландію, за великою пустелею. Не те, щоб в Нарнії не можна було зустріти одного- двох тархистанців — торговців чи послів, тим більше, що між Нарнією й Тархистаном на той час був мир; але Тиріян не міг зрозуміти, чому їх так багато й чому вони рубають нарнійський ліс. Він міцніше стис меч й обгорнув плащем ліву руку. Вони швидко спустилися.
Двоє тархистанців вели коня, який тяг колоду. У той момент, коли король підійшов до них, колода потрапила в погану ділянку колії.
— Тягни, син ліні! Тягни, уперта свинюко! —
кричали тархистанці, хльостаючи гарапниками.
Кінь і без того старався щосили: його очі налилися кров’ю, він увесь вкрився піною.
— Працюй, ледача худобино! — закричав один з тархистанців; при цьому він жорстоко хлиснув коня. І тут сталася
