— Він не ручний лев, — сказав Тиріян. — Звідки нам знати, що може й чого не може Аслан? Нам, убивцям? Алмазе, я повернуся. Я віддам свій меч, вручу себе тархистанцям і попрошу їх відвести мене до Аслана. Нехай він судить мене.'
— Це вірна смерть, — попередив Алмаз.
— Невже, по-твоєму, мене хвилює, засудить мене Аслан до смерті чи ні? — обурився король. — Чи не ліпше померти, ніж жити й знати, що Аслан прийшов і не схожий на Аслана, у якого ми вірили і на якого чекали? Наче зійшло сонце і виявилося чорним.
— Я розумію, — сказав Алмаз. — Наче ти п’єш воду, але це суха вода, яка не гамує спраги. Ви праві, государю. Ходімо, здамося самі.
— Немає потреби йти нам обом.
— О, якщо тільки ми любимо одне ОДНО“
го, дозвольте мені йти з вами тепер! — сказав Єдиноріг. — Якщо ви вмрете, а Аслан — не Аслан, навіщо мені жити?
Вони повернули й попростували назад, ро- няючи гіркі сльози.
Щойно вони дійшли до просіки, тархистан- ці підняли репети і кинулися на них зі зброєю. Але король простягнув їм меч рукояттю вперед і сказав:
— Я колишній король Нарнії, нині — безславний лицар, сам віддаюся правосуддю Аслана. Ведіть мене до нього.
— І мене теж, — додав Алмаз.
Темнолиці люди оточили їх щільною юрбою, розповсюджуючи пахощі часнику й цибулі, білки їхніх очей загрозливо блискали на коричневих обличчях. Вони накинули мотузкову петлю на шию Єдинорога; вони забрали в короля меч і зв’язали йому руки за спиною. Один із тархистанців, що скидався на начальника (у нього замість тюрбана був шолом), зірвав золотий обруч з голови Тиріяна й поквапливо сховав у своєму одязі.
Вони провели обох бранців нагору по схилу пагорба, де була широка вирубка. І от, що побачили бранці.
У центрі вирубки, на самій вершині пагорба, стояла невелика хатина, крита соломою, й скидалася на хлів. Двері її були замкнені. На траві перед входом сидів Мавп. Тиріян і Алмаз, які очікували побачити Аслана й нічого не чули про Мавпа, здивовано зупинилися.
Це, звичайно, був Хитр власною персо
ною, тільки хіба що вдесятеро потворніший, ніж за часів свою перебування біля Кам’яного Казана, бо тепер він був одягнений у яскраво- червоний охабень, якого шили на гнома й тому він кепсько на ньому сидів, а голову його вінчало щось на кшталт паперової корони. На задніх лапах, які ніколи не стояли як слід (адже, як ви знаєте, задні лапи у мавп більше схожі на руки), були черевики, оздоблені дорогоцінними каменями. Поруч лежала купа горіхів, Мавп гриз їх, спльовуючи лушпайки. До того ж він постійно задирав охабень і чухався. Чимало звірів, що вміли розмовляти, стояло перед ним, майже всі
