— Ви припускаєте, що це справді Аслан? — запитав король.
— О так, так, — сказав Кролик. — Він виходив з Хліву минулої вночі. Ми всі його бачили.
— На що ж він схожий? — запитав король.
— На величезного страшного лева, ясна річ, — відповіла одна з Мишей.
— Ви вірите, що Аслан убиває лісових Німф і продає вас у рабство тархистанцям?
— Це погано, правда? — запитала друга Миша. — Краще б ми вмерли раніше, ніж все це почалося. Але сумнівів немає. Усі стверджують, що так наказав Аслан. І ми його бачили. Ми не думали, що Аслан буде таким. Ми... ми хотіли, щоб він повернувся до Нарнії.
—Схоже, цього разу він вельми сердитий, — сказала перша Миша. — Може, ми, самі того не знаючи, вчинили щось жахливе. Він карає нас за щось. Але, мені здається, він міг би сказати — за що!
— А раптом наразі ми теж неправильно чинимо? — вимовив Кролик.
— Мені байдуже, — сказав Кріт. — Навіть якщо це неправильно, я б знову вчинив так само.
Але інші зашепотіли: “Тихіше”, “Обережно”, а потім сказали королю:
— Пробачте нас, дорогий королю, але ми мусимо повертатися. Не можна, щоб нас застали тут.
— Покиньте мене, дорогі звірі, — сказав король. — Заради всієї Нарнії я не став би піддавати вас небезпеці.
— Добраніч, добраніч, — говорили звірі й терлися носами об його коліна. — Ми повернемося, якщо зможемо. — І вони задріботіли геть, а ліс зробився ще темнішим, холоднішим і самотнішим, ніж до їхнього приходу.
З’явилися зірки, і повільно — о, як повільно! — стікав час, поки останній король На- рнії, змучений, покляклий, стояв, навитяжку прив’язаний до дерева.
Нарешті щось відбулося.
Вдалечині запалилося червонувате світло. Потім на мить зникло і знову з’явилося, більше і яскравіше. Король побачив темні силуети, вони снували туди-сюди, щось промовляли й скидали на землю. Він здогадався, що там запалили багаття й кидають у нього в’язки дров. Він ясно бачив Хлів, освітлений червоною загравою, юрбу людей і звірів між ними й вогнем і зсутулену постать позаду. Це, напевно, був Мавп. Він щось говорив до юрби, але Тиріян не міг розібрати слів. Мавп тричі схилився до землі перед дверима Хліва, потім підвівся й відчинив двері. Щось на чотирьох лапах скуто
й незграбно вийшло з Хліва й зупинилося пе-. ред юрбою.
Чи то стогін, чи то ревіння зринуло над юрбою так гучно, що стало чути окремі слова.
— Аслане! Аслане! Аслане! — кричали звірі. — Поговори з нами. Утіш нас. Не сердься на нас більше.
