тому.
— Звичайна плутанина з часом! — виголосив хлопчик.
— Тепер я пригадую, — сказав Тиріян. — Про це теж згадувалося в багатьох історіях. Час у вашій дивній країні тече інакше, ніж у нас. Але коли вже ми заговорили про нього, то саме час забиратися звідси, бо мої вороги знаходяться зовсім близько. Чи підете ви зі мною?
— Звичайно, — сказала дівчинка. — Адже ми тут, щоб вам допомагати.
Тиріян звівся на ноги й швидко повів їх униз схилом пагорба, на південь, подалі від Хліва. Він не знав точно, куди простує, але хотів швидше вийти на кам’яне плато, де б не залишало-
ся їхніх слідів, а потім перетнути воду, щоб їх не можна було учути. Майже годину вони лазили по скелях і переходили вбрід струмки, і, звичайно, їм тоді було не до розмов. Тиріян нишком розглядав своїх супутників. Він не міг повірити, що йде зі створіннями з іншого світу! Давні сказання ставали реальними... Тепер могло трапитися все, що завгодно.
— Отже, — сказав Тиріян, коли вони дося- гли невеликої лощини, що похило спускалася перед ними серед молодих ясенів, — ми досить далеко віддалилися від цих негідників і тепер можемо просуватися повільніше.
Сонце встало, на кожній гілці блищали краплі роси, співали птахи.
— Як щодо чогось стріскати? Це я про вас, государю, бо ми поснідали, — сказав хлопчик.
Тиріян не зрозумів, що значить “стріскати”, але коли хлопчик відкрив набитий ранець, якого ніс із собою, і витяг замаслений сплющений пакет, усе стало зрозуміло. Король немилосердно виголодався, хоча зовсім не думав про це. У пакеті знайшлися два сандвічі з крутими яйцями, два сандвічі з сиром і два сандвічі з чимсь на кшталт мармеладу, і король би неодмінно розпитав, що це, якби не був таким голодним, — адже такого в Нарнії ніхто не куштував. Вони до- сягли устя лощини, коли король доїдав останній сандвіч. Тут, під моховитим обривом, било джерельце. Усі троє попили й сполоснули розпашілі обличчя.
— А тепер, — сказала дівчинка, забираючи з чола мокре пасмо, — чи не розповісте ви
нам, чому були прив’язані й що все це значить?
— З усім моїм бажанням, міледі, — відповів Тиріян. — Але нам не можна зупинятися, — поки вони крокували далі, він розповів їм, хто він є і що з ним сталося. — А тепер, — закінчив він, — ми йдемо до однієї з трьох веж, побудованих моїм пращуром для охорони Ліхтарного Пустища від деяких небезпечних розбійників, котрі водилися тут у той далекий час. Дяка Аслану, у мене не відняли ключів. У вежі зберігається запас зброї, кольчуги й деякий провіант; втім, чогось ліпшого за сухарі там немає. Крім того, ми зможемо в безпеці обміркувати наші плани. А тепер, прошу вас, розкажіть мені, хто ви і яка ваша історія.
— Я Юстас Скрабб, а це Джилл Поул, — відрекомендувався хлопчик. — Ми одного разу вже були тут, багато років тому, понад рік за нашим часом. Тут був такий хлопець, принц Ріліян, вони ще тримали його під землею, поки хитайболот Хмуротвань не засунув ногу...
— О! — вигукнув Тиріян. — Ви ті самі Юстас і Джилл, які врятували короля Риліяна від чаклунського привороту?
