— Щось трохи спекотно стає, — сказав Юстас. — Далеко ще, государю?
— Погляньте, — сказав Тиріян і показав уперед. Над верхівками дерев виднілися похмурі зубчасті стіни, і за кілька хвилин вони вийшли на велику галявину. її перетинав струмок, по той бік якого вони побачили приосад- кувату квадратну вежу з вузькими вікнами й важкими дверима.
Уважно оглянувшись, Тиріян переконався, що ворогів поблизу немає. Він підійшов до вежі й постояв з хвилину, виймаючи з-під мисливського одягу зв’язку ключів, яку носив на шиї на тонкому срібному ланцюжку. Два ключі були золоті, інші коштовно прикрашені — відразу видно, що ключі ці від потаємних кімнат у палаці чи від скринь і скриньок, виготовлених з запашного дерева, з королівськими скарбами. Але ключ, якого він наразі вставляв у замок, був звичайний: великий і простий. Замок заіржавів. Тиріян злякався, що не зможе його відімкнути. Нарешті йому це вдалося, і двері розчинилися з похмурим скрипом.
— Прошу вас, друзі, — сказав Тиріян, — Боюся, це найкращий палац, куди король На- рнії може запросити зараз своїх гостей.
Тиріян з радістю відзначив, що двоє чужоземців мають гарне виховання, бо вони негайно ж почали запевняти його, що все буде чудово.
Насправді все було далеко не так чудово. У вежі пахло вогкістю й було досить темно. В єдиній кімнаті стояло кілька грубих ослонів для сну й безліч скринь і тюків. Дерев'яні сходи в кутку вели до невеликого люка на горище. Було й вогнище, таке запущене, немов у ньому багато років не розводили вогню.
— Може, нам спочатку набрати дрів? — запитала Джилл.
— Трохи згодом, мій друже, — сказав Тиріян. Він пояснив, що виходити беззбройними небезпечно, і почав відкривати скрині, з вдячністю згадуючи, що не забував раз на рік дбайливо об’їжджати оборонні вежі й перевіряти, є чи там все необхідне. Тятиви луків зберігалися в чохлах з промасленого шовку, мечі й списи змазані — ніщо не заіржавіло від довгого зберігання. Ретельно загорнене обмундирування блищало, як нове. Але тут було й дещо цікавіше.
— Погляньте! — сказав Тиріян, витягуючи довгу кольчугу дивного фасону й розгортаючи її перед дітьми.
— Що за смішна кольчуга, государю, — сказав Юстас.
— Так і є, юначе, — відповів Тиріян. — Її кували не нарнійські гноми. Це чужоземна, тар- хистанська кольчуга. У мене завжди зберігається трохи напоготові, адже невідомо, коли мені чи моїм друзям стане в пригоді непоміченими проникнути до країни Тишрока. А тепер подивіться на цю кам’яну посудину. У ній зберігається екстракт, ним можна натерти обличчя й руки, і ми зробимося коричневими, як тархистанці.
— Ура! — вигукнула Джилл. — Перевдягання! Я обожнюю перевдягання!
Тиріян показав їм, як налити в долоні трохи екстракту й ретельно втерти його в обличчя, шию до плечей і руки до ліктів. Потім проробив це сам.
— Коли екстракт висохне, — сказав він,
