їм стало страшно: Кричати було не можна, вони шепотіли її ім’я так голосно, як тільки можна шепотіти. Відповіді не було.
— Вона відходила від тебе, поки мене не було? — запитав Тиріян.
— Я не чув і не бачив, щоб вона відходила, — сказав Юстас. — Вона могла піти непомітно. Вона вміє бути тихою, як мишка, ви самі переконалися.
У цей момент вдалечині почувся барабанний бій. Алмаз нашорошив вуха.
— Гноми, — сказав він.
— І цілком можливо, віроломні гноми, вороги, — пробурмотав Тиріян.
— А тепер звук копит, набагато ближче, — доповів Алмаз.
Двоє людей і Єдиноріг завмерли в цілковитому мовчанні. На них стільки всього відразу обрушилося, що вони просто не знали, як їм бути. Стукіт копит наближався. І раптом зовсім поруч почулося:
— Привіт! Ви ще тут?
Дяка небесам, це була Джилл.
— Куди тебе чорти носили? — запитав Юстас страшним шепотом. Він дуже злякався.
— У Хлів, — сказала Джилл. Помітно було, що вона з трудом стримує сміх.
— Ох, — пробурчав Юстас, — по-твоєму, це смішно? Ну, тоді я скажу...
— Ви визволили Алмаза, государю? — запитала Джилл.
— Так. Він тут. Що це за звір з тобою?
— Це він, — сказала Джилл. — Скоріше ходімо звідси, поки ніхто не прокинувся. — І вона знову тихесенько пирснула.
Її відразу послухалися: вони й так занадто затрималися в цьому небезпечному місці, та й барабани гномів звучали все ближче. Лише відійшовши подалі до півдня, Юстас запитав:
— Хто він? Про що ти?
— Лже-Аслан, — відповіла Джилл.
— Що? — перепитав Тиріян. — Що ти говориш? Де ти була?
— Ну, государю, — почала вона, — коли ви зняли вартового, я вирішила, що непогано б зазирнути до Хліву і довідатися, що ж там знаходиться насправді. Я поповзла вперед. Увійти було легше за легке — просто відкинути засув. Звичайно, там було темно, хоч око вирви, а смерділо... як у всякому хліву. Я запалила сірника, і — уявіть собі! — там не було нікого, крім
