Усе ще збуджена компанія знову розсілася по місцях і продовжила бесіду.
Алмаз майже нічого не міг розповісти. Він стояв прив’язаний за^Хлівом і, звичайно, ворожих планів не чув. Його стусали (іноді йому вдавалося дати здачі) і били, і загрожували смертю, якщо він відмовиться визнати, що це Аслана виводять і показують по ночах. І стратили б цього ранку, якби його не врятували.
Що зробили з Ягням, він не знав.
У першу чергу треба було вирішити, чи варто йти до Хліва цієї ж ночі, щоб показати Осла всім нарнійцям, чи ліпше просуватися до сходу, назустріч війську, яке Кентавр Руно- мудр веде з Кер-Паравелю, і напасти на Мавпа й тархистанців. Тиріян більше схилявся до першого плану: йому була огидною сама думка, що Мавп морочитиме його народ хоч хвилиною довше. З іншого боку, після зустрічі з гномами він вже не був упевнений, як народ сприйме появу Лопуха. Та й не можна забувати, скільки там є тархистанських солдат. Пог- гін припускав, що близько тридцяти. Тиріян не сумнівався, що всі нарнійці встануть на його бік, то він, Алмаз, діти й Поггін (на Лопуха він не занадто покладався) можуть розраховувати на перемогу. Але що, як раптом половина нарнійців, як вчорашні гноми, сяде й спостерігатиме, а то й почне битися проти них? Ризикувати небезпечно. Крім того, там зараз знаходиться це чудовисько — Таш. Чого чекати від неї?
Поггін уважав, що Мавпа не шкідливо на деньок-другий залишити наодинці з його труднощами. Нехай спробує — чи він, чи Рудий — це пояснити, якщо звірі ніч за ніччю чекатимуть Аслана, а Аслана не буде. Тоді навіть у найбільш легковірних з’являться сумніви.
Зрештою, всі погодилися, що найкраще йти назустріч Руномудру. І щойно вони так вирішили, як відразу дивно повеселіли. Я-зовсім не припускаю, що хтось з них боявся баталії (крім, можливо, Джилл чи Юстаса). Мені здається, кожний з них у глибині душі волів не наближатися, принаймні поки що, до жахливої птахоголової істоти, видимої чи невидимої, котра замешкала тепер, напевно, в Хліві на пагорбі. У будь-якому разі, коли приймеш рішення, на душі легшає.
Тиріян сказав, що тепер їхній маскарад може тільки зашкодити: якщо вірні нарнійці приймуть їх за тархистанців, то можуть і напасти першими. Гном приготував неприємну на вигляд суміш, взявши золи з вогнища й жиру для змащення мечів і наконечників списів. Потім вони зняли тархистанське обмундирування й спустилися до води. Суміш милилася як м’яке мило. Приємно й зворушливо було спостерігати, як Тиріян і діти, стоячи на колінах у воді, труть шиї, пихкаючи й відсапуючись, змивають піну. У вежу вони повернулися з червоними, сяючими обличчями, немов' старанно вимилися до свята. Потім вибрали собі справжню нарнійську зброю — прямі мечі й трикутні шоломи.
— Отак ліпше, — сказав Тиріян. — Я знову почуваюся людиною.
Лопух благав зняти з нього левину шкіру. Він сказав, що йому в ній пекуче, і вона дуже незручно зібралася в нього на спині, і взагалі він виглядає в ній по-дурному. Його вмовили потерпіти ще деньок-інший, щоб показатися в такому вбранні іншим звірам, після того, як вони з’єднаються з Руномудром.
Залишки ранкової трапези не мало сенсу брати з собою, вони прихопили тільки трохи сухарів. Потім Тиріян замкнув вежу. Більше вони туди не поверталися.
Коли вони вийшли, час перевалив за дві години пополудні. Сонце просіювалося крізь гілки дерев, зігріваючи їх, і молоді листочки вже сміливо пробивалися до світла, і проліски змінилися первоцвітами, і співали птахи, і звідкіля доносився плескіт води. Якось не хотілося думати про всілякі жахи, як ота Таш. Діти думали: “Ось нарешті щира Нарнія”. Навіть Тирі- янові полегшало на серці. Він ішов попереду, наспівуючи про себе стародавній нарнійський марш. Там був приспів:
