— Ну, з тобою все гаразд, Скраббе, — ска
зала Джилл. — Ти можеш воюватися. Але я... я, якщо хочеш знати, я вся тремчу.
— Тремтіти ще нічого, — сказав Юстас. — Мене нудить.
— Про це краще не говори, прошу тебе! — сказала Джилл.
З хвилину вони йшли мовчки.
— Поуле, — сказав Юстас.
— Що? — запитала вона.
— Що буде, якщо нас тут уб’ють?
— Швидше за все ми вмремо.
— Та ні, я маю на увазі, що трапиться в нашому світі? Може, ми прокинемося й опинимося в поїзді? Чи зникнемо й ніхто про нас більше не дізнається? Чи ми вмремо в Англії?
— Ну ти! Я про це не подумала.
— От Пітер та інші отетеріють: вони вже бачили, як ми машимо з вікна, а поїзд підійде — і нікого немає. Чи знайдуть два... я маю на увазі, якщо ми вмремо і в Англії.
— Жах який! — вигукнула Джилл.
— Для нас не такий вже й кошмар, — сказав Юстас, — нас-то там не буде.
— Я... хоча ні, — сказала Джилл.
— Що ти хочеш сказати?
— Я хотіла сказати, що краще б ми не пішли. Але ні, ні. Навіть якщо нас уб’ють. Краще загинути в битві за Нарнію, ніж стати старою й нудною і, може, їздити в інвалідному кріслі, й зрештою все одно вмерти.
— Або щоб тебе сплюснуло в корж на Британській залізниці!
— Чому ти так сказав?
— Знаєш, коли пролунав отой моторошний скрегіт, ну, перед тим як нас закинуло в На- рнію, мені здалося, що це сталася катастрофа. Так що я дуже зрадів, коли ми опинилися тут.
Поки вони шепотілися, інші докладно обговорили подальші дії й трохи підбадьорилися. Вони перестали думати, чим може скінчитися сьогоднішня ніч, і думки про те, що слава й радість Нарнії залишилися в минулому, відійшли на задній план. Потрібно було ввесь час говорити й говорити, щоб ця думка не повернулася й вони не впали у відчай. Поггін гаряче переконував їх, що нічний захід неодмінно скінчиться вдало, що й Кабан, і Ведмідь, і, ймовірно, всі Пси перейдуть на їхній бік, і не можуть всі гноми думати як Гриффл. Якщо доведеться проливати кров при вогні, серед дерев, це буде на руку слабшій
