стороні, тобто їм. А якщо вони переможуть, то чи так вже й необхідно гинути в битві з головною тархис- танською армією за кілька днів?
Можна сховатися в лісах чи навіть у Західних Нетрях і жити там поза законом. Щодня до них будуть приєднуватися звірі, що розмовляють, і жителі Орландії. Накопичивши силу, вони нарешті вийдуть зі схованки, знищать тархис- танців (які на той час втратять пильність), і Нар- нія відродиться. Зрештою, трапилося ж таке в часи Міраза!
Тиріян слухав його й думав: “А як же Таш?”. В душі він був цілком переконаний, що нічого цього не буде. Однак уголос нічого не сказав.
Ближче до пагорба всі, звичайно, замовкли. Починалося найскладніше. Шлях до задньої стіни Хліва зайняв понад дві години, і якщо його описувати, знадобиться кілька сторінок. Подорож від кожного крихітного укриття до наступного була окремою пригодою, а в проміжках доводилося довго чекати й вони часто марно лякалися. Якщо ви грали в розвідників, то знаєте, що це таке. На смерканні вони, цілі й неушкоджені, добралися до гайка гостролиста ярдах у п’ятнадцятьох від Хліва, пожували сухарів і лягли відпочивати.
Почалося найгірше: очікування. На щастя, дітям удалося поспати пару годин; вони, при- родньо, прокинулися, коли схолоднішало. Гірше за все — їм жахливо хотілося пити, а роздобути воду не було ніякої надії. Лопуха трясло від хвилювання, і він нічого не говорив. А Тиріян спав так солодко під боком у Алмаза, немов у королівському ліжку в Кер-Паравел і, поки звук гонга не розбудив його. Він сів, побачив багаття по інший бік Хліва й зрозумів, що час прийшов.
— Поцілуй мене, Алмазе, — сказав він, — бо це наша остання ніч на землі. Якщо я в чомусь, великому чи малому, завинив перед тобою, вибач мені зараз.
— Дорогий мій королю, — сказав Єдиноріг, — я майже хочу, щоб ви були винуватий і я міг вибачити вас. Попрощаємося. Ми зазнали разом чимало радостей. Якщо б Аслан запропонував мені вибір, я не вибрав би ні іншого життя, крім того, що прожив, ні іншої смерті, крім тієї, що на нас чатує.
Вони розбудили Дальнозора (той спав, засунувши голову під крило, і здавалося, що в нього зовсім немає голови) і поповзли. Лопуха залишили за Хлівом (звичайно, не без добрих слів, бо на нього ніхто більше не сердився), звеліли йому не рухатися, поки за ним не прийдуть, і зайняли позицію праворуч від Хліва.
Перед Хлівом, всього за декілька футів від Тиріяна і його товаришів, щойно запалили багаття. Безліч нарнійських створінь юрбилися по інший бік. Тиріян спершу нічого не міг побачити, крім десятків очей, як нам буває видно тільки очі кролика чи кішки, якщо їх освітять фари. Звук гонга стих. Звідкись зліва з’явилося троє. Першим ішов Ришда-тархан, тархистан- ський воєначальник. Другим — Мавп. Тархан тримав його за лапу, той пхикав і бурмотав:
“Не йдіть так швидко, не треба, я погано почуваюся! О, моя бідна голова! Ці опівнічні збори мене доконали. Мавпи не звикли вставати по ночах. Я не кажан. Ох, моя бідна голова”. Третім, м’яко й поважно, високо піднявши хвіст, прямував рудий Кіт. Вони направилися до багаття й пройшли так близько від Тиріяна, що могли його побачити. На щастя, вони дивилися в інший бік. Однак Тиріян чув, як Ришда- тархан сказав Рудому:
— Тепер, о наймудріший з Котів, займи своє місце, і дивися, зіграй свою роль як слід.
— Н-няв, розраховуйте на мене, — сказав Рудий. Він обігнув багаття й сів серед звірів у першому ряду, так би мовити, в партері.
