— Зверніть увагу, государю, яка хитрість, — шепнув королеві Поггін. — Цей проклятий Кіт з ними заодно, можна сказати, в самому осередку змови. Ладен закластися, що б там у Хліву не було, він вийде цілісіньким і збреше, наче бачив якесь диво.
Тиріян не встиг відповісти. Мавп звелів Коту вийти вперед.
— Хо-хо! — сказав він. — Значить ти, нахабна кицько, хочеш глянути на нього віч-на-віч? Що ж, уперед! Я відкрию тобі двері. Якщо він налякає тебе до смерті, я ні при чому. Сам напросився.
Кіт манірно й поважно покинув своє місце, тримаючи хвіст трубою. Жоден волосок не ворухнувся на його лискучій шкірі. Він пройшов так близько від багаття, що Тиріян, котрий притиснувся спиною до стіни )Оііва, міг заглянути йому прямо в очі. Великі, зелені, вони жодного разу не блимкнули. (“І у вус не дує, — промурмотав Юстас. — Знає, що боятися нічого”). Мавп, посміхаючись і гримасуючи, прошаркав до Хліва разом з Котом... підняв лапу... відкинув засув і відчинив двері. Ти- ріяну здалося, що Кіт муркоче, входячи в темний проріз.
— Ай-яй-ауіі! — дикий котячий крик змусив усіх підскочити. Вам, напевно, траплялося просипатися вночі через те, що коти вчинили бійку на даху. Тоді ви знаєте, як вони волають.
Цей крик був ще гіршим. Зі страшною швидкістю Кіт вискочив з Хліва, збивши Мавпа з ніг. Якби ви не знали, що це Кіт, то вирішили б, що це руда блискавка. Він мчався назад у юрбу. Звірі шарахалися від нього вусі-
біч — кому хочеться зустрічатися зі збожеволілим Котом? Він злетів на найближче дерево, шаснув на гілку й звісив голову вниз. Хвіст його розпушився, очі горіли зеленим вогнем, шерсть встала сторчма.
— Я віддав би свою бороду, — прошептав Поггін, — щоб довідатися, прикидається ця худобина чи він справді побачив усередині щось страшне.
— Тихіше, друже, — сказав Тиріян, бо хотів почути, про що шепотяться тархистанець із Мавпом, але до нього донеслося тільки пхикання: “Моя голова, ох, моя голова”. Однак по інтонації він зрозумів, що ці двоє майже так само здивовані, як і він сам.
— Досить, Рудий, шуміти, — сказав Риш- да. — Кажи, що ти побачив.
— Ай-ай-яу! — верещав Кіт.
— Хіба ти не називаєшся звіром, що розмовляє? — сказав тархан. — Припини цей мерзенний вереск і говори.
Те, що за цим настало, було воістину жахливим. Тиріян, та й всі інші, цілком чітко бачили, що Кіт намагається заговорити, але з його рота виривалися звичайні потворні котячі крики, які ми чуємо де-небудь на задньому дворі. Чим довше він волав, тим менше скидався на звіра, який уміє розмовляти. Зусібіч почулися неспокійні схлипування й слабкі вищання.
— Дивіться, дивіться! — пролунав голос Кабана. — Він не може говорити! Він забув, як говорити! Він став безсловесним! Подивіться на його обличчя!
І всі побачили, що це правда. Всеосяжний жах охопив нарнійців. Кожного з них учили — коли він був Пташеням чи Цуценям, чи Ведмежам, — як Аслан на початку світу перетворив нарнійських звірів на звірів, що розмовляють, і попередив,
