— Дорогий мій, — промурмотав Хитр. — Чого ти до мене причепився? У мене болить голова. Так, так, я клянуся.
— Отже, батьку мій, — сказав Емет, — я твердо вирішив увійти.
— Безумець... — почав Ришда, але тут гноми закричали:
— Давай, чорномазий! Чого ти його не пускаєш? Чому це ти нарнійців пускаєш, а своїх — ні? Що ти там сховав, що не хочеш пускати свого?
Тиріян з друзями бачили тільки спину Ришди-тархана й не бачили його обличчя, коли він знизав плечима й сказав:
— Будьте свідками, я не винний у крові цього юного дурня. Входь, нахабо, і швидше.
Емет, як і Рудий, вийшов на вузьку смужку трави між багаттям і Хлівом. Очі його сяяли, обличчя було дуже серйозне, руку він поклав на руків’я шаблі, голову тримав високо. Джилл ледве було не скрикнула, коли побачила його обличчя. Алмаз прошептав на вухо королеві:
— Клянуся Левиною Гривою! Я майже люблю цього юного воїна, хоч він і тархистанець. Він гідний кращого бога, ніж Таш.
— Якби ми знали, що там насправді ... — сказав Юстас.
Емет відчинив двері й увійшов до чорної
пащі Хліва. Він прихилив за собою двері. Збігло всього кілька хвильок — здавалося, таких довгих, — перш ніж двері знову відчинилися. У прорізі показалася постать в тархистанському обмундируванні, хитнулася, випала назовні й залишилася нерухомою. Двері захлопнулися. Тархан підбіг і схилився, пильно розглядаючи обличчя цього чоловіка. Він здригнувся від подиву. Потім опанував себе й вигукнув, звертаючись до юрби:
—=¦ Нахабний хлопчисько одержав те, що хотів. Він глянув на Таш і вмер. Це урок вам усім!
— Так, на жаль, на жаль! — відповідали бідні звірі.
Але Тиріян і його друзі подивилися на мертвого тархистанця, а потім одне на одного. Справа в тому, що вони знаходилися близько й бачили те, чого не бачили звірі, котрі стояли вдалечині й до того ж за багаттям. Це був не Емет. Це був хтось інший, старший і товщий, не такий високий і з великою бородою.
— Хо-хо, — посміхнувся Мавп. — Продовжимо? Хто ще хоче ввійти? Які ви нерішучі. Що ж, я сам виберу наступного. Скажімо, ти, Кабане. Виходь! Тягніть його, тархистанці! Він побачить Ташлана віч-на-віч.
— У-уф, — пробурчав Кабан, важко піднімаючись. — Що ж, давайте, скуштуйте моїх іклів.
Коли Тиріян побачив, що хоробрий звір готовий боротися за своє життя, а тархистанські солдати наближаються до нього з оголеними ятаганами й ніхто не збирається допомогти, щось у ньому вибухнуло. Він уже не думав про те, чи зручний зараз момент, чи ні.
— Мечі наголо, — тихо скомандував він, — натягніть луки. За мною.
