Наступної хвилини перед здивованими нар-нійцями виступили з-за Хліву сім постатей, четверо з них — у сяючих кольчугах. Меч короля зблиснув у світлі багаття. Він змахнув ним над головою й голосно вигукнув:
— Тут стою я, Тиріян Нарнійський! В ім’я Аслана, життям своїм присягаюся, що Таш — мерзенний демон, Мавп — безчесний зрадник, а ці тархистанці — гідні смерті. До мене, усі щирі нарнійці, до мене! Невже ви чекаєте, коли ваші нові хазяї переб’ють вас одного за одним?!
? Розділ одинадцятий ?
ПОДІЇ ПРИСКОРЮЮТЬСЯ
Зі швидкістю блискавки Ришда-тарханец відскочив назад — туди, де меч короля не міг його дістати. Він не був боягузом, у разі потреби він міг вступити в бій і з королем, і з гномом. Але водночас захищатися від Орла й Єдинорога він не міг. Він знав, як Орли кидаються в обличчя ворогові, викльовують очі й засліплюють крильми, і чув від батька (який зустрічався з нарнійцями в битві), що лише людина, озброєна луком чи довгим списом, може протистояти Єдинорогові, коли той встає дибки й обрушується разом і копитами, і зубами, і рогом. Тому тархан відскочив убік і закричав:
— До мене, до мене, усі воїни Тишрока, хай живе він вічно! До мене, всі вірнопіддані нарнійці, щоб гнів Ташлана не звалився на вас!
Отут відбулися, одна за одною, дві події. Мавп, який міркував повільніше за тархана, не відразу збагнув небезпеку й секунду-другу сидів навпочіпки перед вогнем, уп’явшись у прибульців. Тиріян схопив бридке створіння за шкірку й кинувся назад до Хліва з криком: “Відчиніть двері!”. Поггін швидко розчинив Хлів. “Скуштуй своїх власних харчів!” — вигукнув Тиріян і жбурнув Мавпа в темряву. Щойно гном з гуркотом захряцнув двері, сліпуче
синьо-зелене світло спалахнуло в Хліву, земля здригнулася й пролунав страшний клекотливий звук, — немов то був хрипкий голос якогось дивовижного птаха. Звірі завили, застенали, закричали:
— Це Ташлан! Сховайте нас від нього!
Чимало їх попадало на землю, решта закрили голови крильми чи лапами. Ніхто, крім Орла Дальнозора, чиї очі були найбільш зіркими, не помітив у цей момент обличчя Ришди- тархана. Орел угледів, що Ришда вражений і майже так само наляканий, як і всі інші. “От що буває з тими, — подумав Дапьнозор, — хто призиває богів, у яких не вірить. Радості мало, коли вони насправді з’являються”.
Водночас трапилася третя подія — єдина приємна за цю ніч. Усі до одного Пси, що розмовляють (їх було п’ятнадцятеро), радісно гавкаючи, кинулися до короля — величезні Пси з міцними лопатками й важкими щелепами. Вони ринулися, немов могутня хвиля на морський берег, хіба що не збиваючи того з ніг, і хоч вони вміли розмовляти, однак залишалися Псами: всі встали на задні лапи, поклали передні людям на плечі й взялися лизати їм обличчя, в один голос повторюючи:
— Ура! Ур-ра! Ур-рау-ау-ау! Ми допоможемо вам-вам-вау-вау! Наказуй-вау-вау-вау!
Це було так зворушливо, що просто хотілося плакати. Зрештою, тільки на це смілива семірка й сподівалася. А коли ще за хвилину трохи дрібніших звірят (Миші, Кроти, пара Білок) задріботало до них, радісно приказуючи:
“Ось і ми, ось і ми!”, і слідом за ними підійшов Ведмідь і Кабан, Юстас подумав, що, може, все й упорядкується. Але Тиріян озирнувся й побачив, що чимало звірів не зрушили з місця.
