Він прийшов до тями й побачив спини тархистанців. Але далеко не всіх. Двоє лежали, простромлені рогом Алмаза, один — мечем Тиріяна. Лис лежав мертвим біля його власних ніг, і Юстас не міг зрозуміти, невже це він його вбив. Поруч лежав Бик, з його очей стирчала стріла Джилл, а в боці зяяла рана від іклів Кабана. Але були втрати й серед своїх. Загинули три Пси, а четвертий стрибав на трьох лапах і вив. Ведмідь лежав на землі й безпомічно смикався. Потім він промурмотав хрипким голосом, дивуючись, як завжди: “Я... не розумію...”, тихо поклав велику голову на траву, немов дитина, що відходить до сну, і більше не ворушився.
І все-таки першу атаку було відбито. У Юстаса навіть не було сил радуватися — так хотілося пити і боліла рука.
Розбиті тархистанці повернулися до свого командира. Гноми прийнялися знущатися з них.
— Заробили, чорномазі? — зловтішалися вони. — Задоволені? Що ж ваш хвалений Тишлан не виходить вам допомогти? Бідненькі чорномазі!
— Гноми! — закричав Тиріян. — Ідіть сюди й пустіть в діло свої мечі, а не свої язики. Ваш час, гноми Нарнії! Ви вмієте боротися, я знаю! Будьте ж знову вірними й відданими!
— Ха-ха! — недобре посміхалися гноми. — От уже ні. Ти такий самий ошуканець, як інші. Нам не потрібні королі. Гноми за гномів. От!
Отут загримів барабан, але це не був барабан гномів. Це був великий тархистанський барабан з бичачої шкіри. Дітям звук відразу не сподобався. Бум-бум-ба-ба-бум — гримів він. Якби вони знали, що це означає, то зненавиділи б той звук. Тиріян знав. Цей звук означав, що десь поблизу є інші тархистанські загони й Ришда-тархан гукає їх на допомогу. Тиріян і Алмаз сумно переглянулися. Надія перемогти цієї ночі, що було засвітила, тепер згасла.
Тиріян у розпачі оглянувся й побачив нових нарнійців у стані ворогів. Вони приєдналися до них чи то з боягузтва, чи то від страху перед “Ташланом” (за який їх не засудиш). Інші сиділи, тупо вп’явшись в одну точку, і навряд чи були здатні воюватися. Взагалі, звірів стало
набагато менше, юрба сильно зріділа. Напевно, чимало їх тихенько втекло під час бою.
— Бум-бум-ба-ба-бум, — зловісно гримів барабан. І ось до нього приєдналися нові звуки. “Слухайте!” — сказав Алмаз. “Дивіться!” — вигукнув Дальнозор. Сумнівів не залишалося: це лунко цокали копита двох десятків, чи навіть більше, нарнійських Коней, що вміли розмовляти. "Підкидаючи голови й роздмухуючи ніздрі, вони йшли в атаку на пагорб, і їхні гриви стелилися за вітром. Гризуни зробили свою справу.
Гном Поггін і діти вже ладні були закричати від радості, але крик завмер у них на губах. Це гноми — Джилл не вірила своїм очам! — стріляли в Коней. Гноми, чудові лучники... Як підкошені один за одним падали шляхетні тварини. Жоден Кінь не досяг вершини, де стояв король.
— Маленькі свині! — ледь не заридав Юстас, трясучи кулаками від гніву. — Бридкі, мерзенні, мерзенні маленькі зрадники!
Навіть Алмаз сказав:'
— Государю, дозвольте мені насадити на ріг десяток оцих негідників.
