ніхто не бачив у нашому світі. Тиріян подумав, що наразі осінь, але повітря було таким особливим, як не пізніше червня.
Вони попрямували до дерев. Усі потяглися до плодів і на секунду завмерли. Плоди були такі чудові, що кожний подумав: “Це не для мене... Звичайно, нам не можна їх рвати”.
— Усе гаразд, — сказав Пітер. — Я знаю, про що всі ми зараз думаємо. Я впевнений, зовсім упевнений, що ми не повинні так думати. У мене таке відчуття, що ми потрапили в країну, де все можна.
— Що ж, почнемо! — запропонував Юстас.
На що скидалися ці плоди? На жаль, описати їх я не здатен. Скажу тільки, що в порівнянні з ними найсвіжіший грейпфрут — зів’ялий, найсоковитіший апельсин — сухий, найніжні- ший персик — твердий і дерев’яний, а найсо- лодша суниця — кисла. І немає в них ні зерняток, ні кісточок, оси не в’ються над ними. Скуштуй ви хоч раз цей плід, і найсмачніша на світі їжа здасться вам несмачною. Як ще розповісти про них? Ви зрозумієте, якщо потрапите в цю країну Й скуштуєте самі. Коли всі наїлися, Юстас звернувся до короля Пітера:
— Ви так і не сказали нам, як сюди потрапили. Ти саме почав розповідати, але тут з’явився король Тиріян.
— Розповідати, власне кажучи, нічого, — сказав король Пітер. — Ми з Едмундом стояли на платформі й бачили, як підходить ваш поїзд. Я, пам’ятаю, ще подумав, що наші, напевно, їдуть в цьому ж поїзді, хоча Люсі не знає...
— Хто “ваші”, Верховний Королю? — запитав Тиріян.
— Наші батьки — Едмунда, Люсі й мої.
— А чому вони теж їхали? — здивувалася Джилл. — Ти хочеш сказати, що вони знають Нарнію?
— Та ні, Нарнія тут ні до чого. Вони їхали до Бристоля. Я просто чув, що вони збиралися туди сьогодні вранці, а Едмунд сказав, що тоді вони скористаються цим же потягом (він знає всі розклади).
— І що ж трапилося? — запитала Джилл.
— М-м, це нелегко описати, правда, Едмун- де? — сказав Верховний Король.
— Так... — погодився Едмунд. — Зовсім несхоже на минулі рази. Тоді ми зникали з на
шого світу чарівництвом. А цього разу щось страшно заревіло, щось мене вдарило, і при цьому боляче не було. Я не те що злякався — схвилювався, чи що. І що ще дивно. У мене дуже боліло коліно — садно після регбі. І раптом усе пройшло. Так мені легко стало! І ось — ми тут.
— І з нами відбулося те саме, у вагоні, — сказав лорд Діґорі, стираючи сік із золотої бороди. — Ти відчуваєш, Поллі, як легко, скільки сил, наче ми й не старі? Молодим цього не зрозуміти.
— Ну так, молодим! — вигукнула Джилл. — Можна подумати, ви тут старші за нас!
— Отож-бо, що тут начебто й не старші, але ж раніше були старші! — відповідала леді Поллі.
