— А що сталося, коли ви тут опинилися? — запитав Юстас.
— Досить довго нічого не відбувалося, — сказав Пітер, — принаймні, здалося, що довго. Потім двері відчинилися...
— Двері? — перепитав Тиріян.
— Так, — відповів Питер, — двері, через які ви ввійшли... чи вийшли? Ви вже забули?
— Де ж вони?
— Дивіться, — сказав Пітер і показав рукою.
Тиріян побачив найдивнішу й найсмішнішу річ, яку тільки можна собі уявити. Всього за кілька кроків від нього в яскравому сонячному світлі стояли грубі дерев’яні двері, і більше нічого не було: ні стін, ні даху. Він розгублено підійшов до них. Решта пішла за ним, подиви-
тися, що він робитиме. Він обійшов двері. З протилежного боку було те саме — свіжий літній ранок. Двері просто стояли, самі по собі, немов виросли тут, як дерево.
— Чарівний містере, — сказав Тиріян Верховному Королеві. — Це надзвичайне диво.
— Це двері, через які п’ять хвилин тому ви ввійшли з тархистанцем, — відповів, посміхаючись, Пітер.
— Хіба я ввійшов у Хлів не з лісу? Схоже, ці двері з нізвідки в нікуди.
— Вони так виглядають, якщо ходити навколо, — сказав Пітер. — Загляньте в щілинку між дошками, подивіться крізь неї.
Тиріян заглянув у дірку й не побачив нічого, крім мороку. Коли очі його звикли, він розрізнив бліде світло згасаючого багаття й над ним, на чорному небі, зірки. Між багаттям і дверима темніли нечіткі обриси якихось людей, він чув їхні голоси — вони говорили по-тархистанськи. Тиріян дивився через двері Хліва в темряву Ліхтарного Пустища, туди, де розігралася його остання битва. Ці люди сперечалися, чи варто йти до Хліву шукати Ришду-тархана (при цьому нікому йти не хотілося), чи ліпше підпалити Хлів.
Тиріян озирнувся й ледве повірив своїм очам. Над ним сяяло синє небо, зелена трава розстелялася, скільки охоплювало око, його нові друзі стояли навколо й сміялися.
— Схоже, — сказав Тиріян і теж посміхнувся, — що Хлів зсередини й Хлів ззовні — два різних місця.
— Так, — сказав лорд Діґорі. — Причому зсередини він більший, ніж зовні.
— Так, — сказала королева Люсі. — Одного разу й у нашому світ) Хлів умістив те, що більше за цілий світ.
Дотепер вона мовчала, і, через те що голос її тремтів, Тиріян зрозумів чому. Вона була занадто щаслива, щоб говорити. Йому хотілося ще раз послухати її, і він попросив:
