— Сьогодні мені важко відчувати до гномів особливу любов, — сказав Тиріян. — Але коли просите ви, леді, я готовий і на більше.
Люсі повела їх униз, і незабаром вони побачили гномів. Вигляд у тих був предивний. Вони не прогулювалися й не веселилися (хоча зовсім не були зв’язані — мотузки кудись зникли), і не відпочивали, лежачи на траві. Вони сиділи тісним кільцем, обличчями одне до одного, не дивилися по боках і не звертали уваги на людей, поки Люсі й Тиріян не підійшли зовсім близько й не доторкнулися до них. Тоді всі гноми нахилили голови, немов нічого не бачать, але уважно прислухаються, намагаючись зрозуміти по звуках, що відбувається.
— Обережно, — сказав один. — Думайте, куди йдете. Ходять тут ледь не по головах.
— Нічого собі! — обурився Юстас. — Ми не сліпі. У нас очі є.
— Уже занадто гострі у вас очі, якщо ви тут що-небудь бачите, — відповів той самий гном (його звали Діггл).
— Де “тут”? — запитав Едмунд.
— Та тут же, тупій, звичайно, тут, — сказав Діггл. — У цьому темному, тісному, смердючому Хліву.
— Ви що, сліпі? — здивувався Тиріян.
У темряві всі сліпі! — огризнувся Діггл.
— Тут не темно, бідні дурні гноми, — сказала Люсі. — Хіба ви не бачите? Озирніться! Хіба ви не бачите небо й дерева, і квіти? Хіба ви не бачите мене?
— Як, в ім’я всіх обманів, можу я бачити те, чого тут немає? Як можу бачити вас, чи як можете ви бачити мене в такій темряві?
— Але я вас бачу, — сказала Люсі, — і можу це довести. Зараз, наприклад, ви піднесли до рота люльку.
— Будь-хто понюхає й про це здогадається, — відповів Діггл.
— Ох, бідняжки! Це жахливо, — промовила Люсі. Потім вона дещо придумала: нагнулася й зірвала кілька фіалок.
— Слухайте, гноми, — сказала вона, — якщо у вас щось трапилося з очима, то, може, носи в порядку. Ви відчуваєте пахощі? — вона піднесла свіжі вологі квіти до шишкуватого носа Діггла й відразу відскочила, щоб не отримати по руках маленьким міцним кулачком.
— Як ти смієш?! — заволав гном. — Чого ти тицькаєш мені в ніс смердючу підстилку? Та тут ще й будяк! Що за нахабство? Хто ви такі?
— Сине землі, — суворо сказав Тиріян, — це королева Люсі, яку Аслан послав сюди з далекої давнини. Тільки заради неї я, Тиріян, дотепер не зніс вам голови, віроломні й двічі віроломні зрадники!
— Це вже занадто! — вигукнув Діггл. — Невже не набридло молоти дурницю? Ваш маленький Лев не прийшов і не
