— Зробіть милість, міледі, продовжуйте. Повідайте нам усі пригоди.
— Після гуркоту й удару ми опинилися тут, — сказала Люсі. — Ми заглянули в двері, як і ви. За ними було темно. Потім двері відчинилися вперше, і ввійшов високий чоловік з оголеною шаблею, в обмундируванні тархистанця. Він виструнчився біля дверей, готовий зарубати всякого, хто ввійде. Ми підійшли до нього й заговорили, але він нас не побачив і не почув.
І він не дивився навколо себе — на небо, сонячне світло, траву. Я гадаю, він їх теж не бачив. Довго нічого не відбувалося. Потім ми почули, як з іншого боку відсувають засув. Однак тархистанець не рухався й уважно дивився, хто заходить у двері. Ми припустили, що йому наказано вбивати одних і щадити інших. Двері відчинилися. Тієї ж секунди з’явилася Таш, вона з’явилася з нашого боку, хоча ніхто з нас не бачив, звідки вона взялася. У двері ввійшов великий Кіт, він лише разок глянув на Таш і чимдуж кинувся геть. І саме вчасно — бо та вже хижо пригнулася до нього, так що двері, захлопуючись, стукнула її по дзьобі. Тархистанець теж побачив Таш. Він сполотнів і схилився перед чудовиськом. Але воно смикнуло дзьобом і зникло.
Потім ми знову довго чекали. Нарешті двері відчинилися втретє, і війшов молодий тархистанець. Він сподобався мені. Страж біля дверей дуже здивувався: я гадаю, він чекав когось зовсім іншого...
— Я все зрозумів! — вигукнув Юстас (у нього була дурна звичка перебивати оповідача). — Кіт повинен був увійти першим, а вартовий — його пропустити. Потім би Кіт вийшов і сказав, що бачив їхнього мерзенного Таш- лана, і причинявся б страшно переляканим, щоб інших зовсім залякати. Хитру й на думку не спало, що з’явиться справжня Таш! Рудий і справді перелякався. Хитр планував засилати всередину найбільш неугодних, а вартовий би їх убивав, і...
— Друже, — м’яко зупинив його Тиріян, — дозволь продовжувати дамі.
— Ну от, — сказала Люсі, — вартовий дуже здивувався й сторопів, тому другий відвідувач встиг приготуватися до бою. Між ними сталася озброєна сутичка. Юнак убив вартового й викинув за двері. Потім повільно пішов у наш бік. Він бачив і нас, і все інше. Ми заговорили з ним, але він був як уві сні й усе повторював: “Таш, Таш, де Таш? Я йду до неї”. Ми не стали йому заважати, і він пішов кудись туди. Він дуже мені сподобався. А потім... — Люсі змінилася з лиця.
— Потім, — сказав Едмунд, — хтось жбурнув у двері мавпу. Знову з’явилася Таш. Пробачте, у моєї сестри ніжне серце і їй боляче розповідати, як Таш клюнула разок і від мавпи нічого не залишилося!
— Так Мавпу й треба! — сказав Юстас. — Сподіваюся, Таш ним подавилася.
— Наступних півгодини, — продовжував Едмунд, — у двері один за одним влетіли гноми, за ними Юстас і Джилл і нарешті ви самі.
— Сподіваюся, Таш з’їла й гномів, — сказав Юстас. — Маленькі свині.
— Ні, не з’їла, — заперечила Люсі, — не будь таким жорстоким. Вони тут. До речі, їх звідси видно. Я все намагалася з ними затоваришувати, але в мене не вийшло.
— Подружитися з ними! — закричав Юстас. — Ти б бачила, що ці гноми витворяли!
— Ой, Юстасе, припини, — сказала Люсі.
— Ходімо краще до них. Королю Тиріяне, може, вийде у вас?
