зручний одяг і все, що треба, - з найглибшою пошаною. І... Сяйнокриле... на вушко...
Тут гном прихилився близько до пугачебої голови, поза всяким сумнівом, наміряючись зашепотіти. Але, як і всі глухуваті люди, він не надто добре володів своїм голосом, тож обоє дітей почули, як він сказав:
- Приглянь, щоб їх відмили як слід.
По всьому гном цвьохнув свого віслюка й ця доволі гладка худобинка - чи то клусом, чи то перевальцем почимчикувала до замку. Тим часом фавн, пугач і діти вирушили за ними дещо повільнішим кроком. Сонце вже сіло, й повітря швидко вистигало.
Вони проминули луку, тоді - фруктовий сад, і так опинилися біля Північної брами Кер- Паравелу. За брамою лежав зарослий травою двір. Праворуч, у вікнах великої зали, вже засяяло світло, так само, як і у вікнах плутаної громади будівель прямо попереду. Пугач повів дітей саме туди й гукнув одну напрочуд чарівну особу, аби та подбала про Джилл. Вона була не набагато вищою за саму Джилл, до того ж значно стрункішою, але виглядала без сумніву дорослою, витонченою, мов верба, й навіть волосся її скидалося на вербове гілля, деінде помережане мохом. Істота привела Джилл до круглої кімнати в одній із башточок, і там виявилася просто у підлозі маленька ванна, в заглибині кам’яної плити палахкотіли, солодкувато напахуючи, дрова, а зі склепінчастої стелі звисала на срібному ланцюгу лампа. Вікно виходило на захід, на дивні краєвиди Нарнії, і Джилл бачила, як останні червонясті полиски спадню все ще вигравали за далекими горами. Вони збурили в ній бажання пригод та переконали, що все тільки починається.
Коли Джилл викупалася, розчесала волосся та вдягла залишений для неї одяг (не лише приємний до тіла, а й не менш приємний на вигляд, він приємно пах та приємно шурхотів при ході), то рушила до вікна, щоб визирнути на цей хвилюючий краєвид, але їй завадив стукіт у двері.
- Заходьте, - сказала Джилл.
І до кімнати увійшов Скрабб, також вимитий і вдягнений у пишні нарнійські шати. Проте його обличчя не виявляло великої насолоди цим фактом.
- О, ну ось і ти нарешті, - буркнув він сердито, падаючи в крісло. - Я тебе вже бозна- скільки шукаю.
- Що ж, ти знайшов, - сказала Джилл. - Слухай, Скраббе, все це надто хвилююче та захопливо, аби висловити словами.
На цю мить вона геть забула про знаки та про загубленого принца.
- О! То от про що ти думаєш, так? - мовив Скрабб і додав після паузи. - Як би я хотів, щоб ми ніколи тут не опинилися.
- З якого це дива?
- Я цього не винесу, - похнюпився Скрабб. - Бачити короля Каспіяна отаким немічним старим чоловіком... Це... це жахливо.
- Чого це, чому ти так засмутився?
- О, ти не розумієш. Тепер я бачу, що ти і не могла б. Я ж не казав тобі, що в цьому світі час тече по-іншому, ніж у нас.
