- Ти про що?
- Скільки б часу ти не провела тут, в нашому світі не мине ані хвильки. Розумієш? Я про те, що скільки б ми тут не провели, все одно опинимося в Експериментальному Домі, коли повернемося...
- Це буде не надто весело.
- О, та закрий ти рота! Припини мене перебивати. І коли ти там, в Англії... в нашому світі... то не можеш знати, як час іде тут. Може минути хтозна-скільки років у Нарнії за один наш рік удома. Певензі пояснили мені все це, але я,
наче дурень, про все забув. А тепер очевидно, що минуло близько сімдесяти років... наринських років... звідтоді, коли я був тут востаннє. Тепер ти розумієш? Ось я повернувся й побачив Каспіяна престарим, старезним чоловіком.
- То король був твоїм старим другом? - вигукнула Джилл. Жахлива думка сяйнула їй в голові.
- Ще й яким, - згорьовано мовив Скрабб. - Трохи не найкращим другом, яким взагалі може бути один хлопець іншому. І коли ми бачилися востаннє, він був на якихось кілька років старший за мене. А тепер бачити цього старого чоловіка з сивою бородою і згадувати Каспіяна, яким він був того ранку, коли ми захопили Самотні Острови... чи в битві з Морським Змієм... о, це нестерпно. Це гірше, ніж повернутися сюди і знайти його мертвим.
- О, та заткайся вже! - нетерпляче кинула Джилл. - Все значно гірше, ніж ти гадаєш. Ми проґавили перший знак.
Звісно, Скрабб не зрозумів її слів. Тоді Джилл розповіла йому про свою бесіду з Асланом, про чотири знаки та про завдання знайти загубленого принца, яке Аслан їм доручив.
- Але звідки ж мені було знати? - забідкався Скрабб.
- Якби ти просто послухав мене, коли я намагалася пояснити, то все було б гаразд, - буркнула Джилл.
- Так, а якби ти не блазнювала там, на краю провалля, коли мало не вбила мене... так, я сказав «убила», й казатиму це так часто, як захочу... то ми прибули б сюди разом і обоє знали б, що робити.
- Гадаю, він був першим, кого ти побачив? - поцікавилася Джилл. - Ти ж був там не на одну годину раніше за мене. Ти певен, що нікого не бачив до нього?
- Я був там хіба на хвилину раніше, - відповів Скрабб. - Певно,
- Не будь такою свинотою, Скрабб, - сказала Джилл. - Ого! А це що?
Загув замковий дзвін, що скликав до вечері, тож їхній розмові на межі грандіозної сварки, пощастило урватися. У обох на цей час вже не на жарт розгулявся апетит.
Вечеря у великій замковій залі виявилася найрозкішнішою трапезою, яку вони будь-коли бачили, бо, хоч Юстас і бував у
