цьому світі раніше, але весь час провів на морі й нічого не знав про заможність та гостинність нарнійців у їхніх рідних землях. Зі стелі звисали стяги, а появу кожної страви супроводжували сурмачі та литаври. Там були супи, від однієї думки про які текли слинки, і чудова риба, що звалася павендер, оленина, павичі, пироги, морозива, желе, фрукти, горіхи, а ще всілякі вина та фруктові напої. Навіть Юстас трохи збадьорився й сказав, що це «бодай щось».
І коли вже із розмаїтою їжею та питвом було покінчено, наперед вийшов сліпий поет та завів довжелезну прадавню сагу про принца Кора, Аравіє та коня Брі. Ця сага називалася «Кінь та хлопчик», і оповідала вона про пригоди, які сталися в Нарнії та Калормені, та землях, що лежать між ними, за тієї золотої доби, коли Пітер був верховним королем Нарнії. (Зараз я не маю часу його переказувати, хоч він того й вартий).
Коли діти тяглися до ліжок нагору, позіхаючи так, що ледь не виверталися щелепи, Джилл сказала:
- Готова закластися, що ми будемо добре спати цієї ночі.
Вони справді мали насичений день. Але слова Джилл тільки засвідчили, як мало ми знаємо про те, що трапиться з нами вже невдовзі.
? Розділ четвертий *
СОВИНА РАДА
Кумедна все-таки штука: чим більше тебе хилить у сон, тим довше збираєшся вкластися в ліжко, особливо якщо тобі пощастило мати в кімнаті камін. Джилл відчула, що не зможе навіть почати роздягатися, якщо не присяде на хвильку перед вогнем. А коли вона вже сіла, то не захотіла вставати. Вона вже вп’яте сказала сама собі: «Треба йти до ліжка», коли її раптом налякав стукіт у шибку.
Дівчинка встала, відхилила фіранку, але не побачила нічого, окрім темряви. Та за мить вона підстрибнула й відсахнулася, бо щось велике з наглим стуком вгатилося у шибу. Напрочуд гидка думка майнула у Джилл: «Певно, в цій країні мешкають гігантські нетлі. Бррр!» Проте, коли та штука повернулася знову, дівчинка була майже впевнена, що бачила дзьоб і що саме дзьобом та істота стукала. «Це якийсь величезний птах, - подумала Джилл. - Може, це орел?» їй не надто хотілося приймати зараз у себе бодай і орла, втім вона все ж відчинила вікно та визирнула назовні. Тієї ж миті крилата істота з оглушливим лопотінням приземлилася на
підвіконні та випросталася, запнувши собою фрамугу, Джилл навіть довелося відступити, щоб звільнити місце. Це був Пугач.
- Тссс! Тссс! Пу-гу, пу-гу! - заговорив він. - Не галасуй. Ну, то ви двоє справді не жартували про те, що маєте зробити?
- Ви про загубленого принца? - спитала Джилл. - Так, справді, ми маємо це зробити.
Тепер вона пригадала Левове обличчя та його голос, які майже забулися в залі за бенкетом і сагою.
- Добре, - сказав Пугач. - Тоді не варто гаяти час. Ви мусите забиратися звідси негайно. Я розбуджу другу людину, а тоді повернуся по тебе. Краще скинь ці придворні вбрання та вдягни щось більш придатне для подорожі. Я хутко, одне крило тут, інше там. Пу-гу!
І він відлетів, не чекаючи на відповідь.
