- Ти міг би подумати, що лорд регент зважив би на нашу думку, адже ми сови, і всім відомо, які сови мудрі, - сказав хтось інший. - Але він тепер такий старий, що сказав би тільки: «Ви всього лише курча. Я вас пам’ятаю, коли ви ще яйцем були. Тож і не думайте мене повчати, сер. Баранці й барабульки!»
Ця сова так вправно змавпувала Трампкі- на, що з усіх боків залунав совиний регіт. Діти почали розуміти, що всі нарнійці ставляться до Трампкіна, мов школярі до якогось сварливого вчителя, котрого всі побоюються, з якого всі сміються, але на якого ніхто насправді не злоститься.
- Як довго не буде короля? - спитав Скрабб.
- Якби ж хтось знав! - зітхнув Сяйнокрил. - Розумієш, пішли чутки, ніби самого Аслана бачили на островах - на Теребінтії, здається. Тому король сказав, що, перш ніж помре, спробує ще раз віч-на-віч поговорити з Асланом та попросити його поради, кому передати трон. Але всі ми боїмося, що, не побачивши Аслана на Теребінтії, він подасться на схід, до Семи Островів, до Самотніх Островів -• далі й далі. Він ніколи про це не говорить, але всі ми знаємо, що він так і не забув ту подорож до краю землі. Я певний, що в глибині свого серця він прагне здійснити її знову.
- Отож, немає сенсу чекати його повернення? - спитала Джилл.
- Ні, немає, - понурився Пугач. - О, що за рейвах! Якби ж тільки ви все знали та одразу ж встигли з ним поговорити! Він би все влаштував... може, дав би вам військо, аби вирушити разом на пошуки принца.
Джилл принишкла й лише сподівалася, що Скрабб виявиться великодушним і нікому не скаже, чому так сталося. І не помилилася: Юстас тільки пробубонів собі під носа: «Це була не моя провина», а тоді мовив уголос:
- Гаразд. Доведеться обійтися без цього. Але є ще одна річ, яку мені хотілося б знати. Якщо ця совина рада, як ви її називаєте, вся така чесна, щира й не підступна, то для чого робити з неї такий збіса великий секрет - зустрічатися глупої ночі в руїнах й таке інше?
- Пу-гу! Пу-гу! - заухкали сови. - Де ж нам ще збиратися? Коли ж нам зустрічатися, як не вночі?
- Бачиш-но, - пояснив Сяйнокрил, - більшість істот у Нарнії ведуть геть неприродний спосіб життя. Вони займаються своїми справами вдень, просто на сліпучому сонці (бррр!), тоді, коли всім годиться спати. А в результаті вночі вони такі сліпі й тупі, що з них слова не видереш. Отож ми, сови, взяли за звичку збиратися в нормальний час, самі по собі, коли хочемо щось обговорити.
- Зрозуміло, - сказав Скрабб. - Гаразд, продовжимо. Розкажіть нам все про зниклого принца.
Розповідь повів не Сяйнокрил, а інша, стара сова.
- Близько десяти років тому, - почала вона, - коли Ріліян, син Каспіяна, був ще зовсім юним лицарем, одного травневого ранку він зі своєю матір’ю Королевою виїхав до північних земель Нарнії. З ними було багато кавалерів і дам, увінчаних зеленим листям, з мисливськими ріжками при боці, але без своїх гінчаків, бо то було Свято весни, а не полювання. Теплої погідної днини вони виїхали на чудову галявинку, де просто з землі жваво било джерельце, тож усі спішилися і стали їсти, пити та веселитися. За якийсь час Королеву похилило в сон, і для неї постелили плащі на травистому бережку, а принц Ріліян і все товариство відсунулися трохи далі, щоб їхні теревені та сміх не розбудили Її Величність. І от раптом велика змія виповзла з лісової гущавини та вжалила Королеву в руку. Всі почули крик і кинулися туди, Ріліян примчав першим. Він угледів, як гадина повзе геть та, вихопивши меча, метнувся за нею. Змія була величезна, отруйна, блискучо-зелена, тож він чудово її бачив, але та гайнула в густий підлісок, і принц зловив облизня. Тож він повернувся до матері й застав метушню довкола неї. Втім, метушня була марною, бо з одного погляду Ріліян збагнув, що жоден мольфар в усьому світі не врятує Королеву. Поки її
