Якби Джилл була звичніша до пригод, може, вона і засумнівалася б у словах Пугача, але ж ні. До того ж, хвилююча думка про нічну втечу прогнала сон. Вона перевдяглася у свій светр та шорти із завбачливо притороченим до паска скаутським ножем, прихопила дещо з речей, залишених для неї дівчиною з вербовим волоссям. Джилл вибрала короткий, до колін, плащ з каптуром («Те що треба, якщо задощить», - подумала вона), кілька носовичків і гребінець. Тоді сіла й стала чекати.
Вона вже була знов закуняла, коли Пугач повернувся.
- Ми нарешті готові, - сказав він.
- Краще показуйте дорогу, - зауважила Джилл. - Я ще не розібралася в усіх цих коридорах.
- Пу-гу! - гукнув Пугач. - Ми не підемо через замок. То марна справа. Осідлай мене. Ми полетимо.
- О! - здивовано роззявила рота Джилл, відчуваючи, що ідея їй не надто до вподоби. - А я для вас не заважка?
- Пу-гу, пу-гу! Не верзи дурниць. Другого я вже переніс. Ну ж бо. Але спершу треба витягти назовні цю лампу.
Щойно лампа опинилася за вікном, окраєць ночі просто за шибкою видався не таким вже темним - не чорним, а сірим. Пугач став на підвіконні спиною до кімнати та розпростав крила. Джилл довелося видряпатися на його товстий короткий тулуб, просунути коліна під крильми та міцно вчепитися. За напрочуд м’які й теплі на дотик пера триматися було годі. «Цікаво, як Скраббові сподобалася така поїздоч- ка», - подумала Джилл. І вони одразу ж моторошно пірнули вниз з підвіконня, пугчеві крила буремно затріпотіли Джилл у вуха, а в обличчя ринуло холодне та вогке нічне повітря.
Було куди світліше, ніж вона чекала, і, хоч небо затягли хмари, все ж там, де за хмаринами ховався місяць, мерехтіла плямка водянистого срібла. Поля внизу здавалися сірими, а дерева - чорними. Віяв той спокійний вітерець, що брижить на воді й від якого варто сподіватися дощу.
Пугач накинув коло, і тепер замок опинився попереду. Світло горіло тільки в кількох вікнах. Вони полетіли просто над ним, на північ, перетинаючи ріку, - повітря одразу стало зимні- шим, і Джилл здалося, що вона побачила внизу біле віддзеркалення Пугача у воді. Та невдовзі вони були вже на північному боці й летіли понад лісом.
Пугач різко вхопив щось у повітрі - Джилл не побачила, що.
- О, прошу вас, ні! - вигукнула вона. - Тільки не смикайтесь так більше. Ви мене ледь не скинули.
- Перепрошую, - вибачився Пугач. - Просто вполював кажана. Немає поживнішої перекуски, ніж маленький товстенький кажанчик. Тобі впіймати?
- Ні, дякую, - відповіла Джилл, здригнувшись.
Незабром вони трохи знизились, і попереду забовваніло щось велике та чорне. Джилл тільки й встигла побачити, що це вежа - на- півзруйнована вежа, щільно заплетена плющем, подумалося їй, - як довелося нахилити голову, щоб не вгатитися в арку над вікном, бо Пугач проскочив крізь заткану плющем та павутинням фрамугу. Свіжа сіра ніч змінилася темрявою на верхівці вежі.
Повітря всередині було застояне, і щойно Джилл зіслизнула з пугачевої спини, вона вже знала (як інколи кожен з нас
