- Еге ж, справді, ми теж так вважаємо, - запугикали сови.
- Та ми переконані, що вона не вбила принца, - сказав Сяйнокрил, - бо ж кістки...
- Ми напевно знаємо, що не вбила, - перервав Скрабб. - Аслан сказав Поул, що він десь усе ще живий.
- Від цього чи не гірше, - зітхнула найстарша сова. - Це означає, що він їй для чогось потрібен, що у неї є якийсь хитромудрий план щодо Нарнії. За давньої давнини, на початку часів, Біла Відьма прийшла з півночі та скувала наші землі снігом і кригою на сотню років. Ми припускаємо, це може бути хтось із тієї ж банди.
- Ну то гаразд, - сказав Скрабб. - Поул і я маємо знайти цього принца. Ви можете нам допомогти?
- Ви двоє маєте якісь підказки? - спитав Сяйнокрил.
- Так, - відповів Скрабб. - Ми знаємо, що треба йти на північ. І знаємо, що треба дістатися до зруйнованого міста велетнів.
Ці слова збурили нечуваний шквал пугу- кання, лопотіння крил і шурхоту лап, а тоді всі сови заговорили навперебивки. Всі пояснювали, як їм шкода, що вони особисто не зможуть податися разом з дітьми на пошуки зниклого принца. «Ви воліли б рухатися вдень, а нам би хотілося мандрувати вночі, - казали вони. - Нічого б не вийшло, нічого». Кілька сов додали також, що навіть тут, у зруйнованій вежі, вже геть не так темно, як було колись, і що рада вже тривала достатньо. Насправді-то на саму лише згадку про подорож до зруйнованого міста велетнів сови геть занепали духом. Але Сяйнокрил сказав:
- Якщо вони хочуть іти цим шляхом... до Еттинсмоору... ми маємо доправити їх до хи- тайболотів. Це єдині люди, які справді можуть їм допомогти.
- Еге ж, дійсно. Так і зробимо, - загули сови.
- Що ж, тоді в дорогу, - сказав Сяйнокрил. - Я візьму одного. Хто візьме іншого? Ми маємо впоратися за цю ніч.
- Я візьму, але тільки до хитайболотів, - сказала інша сова.
- Ти готова? - спитав Сяйнокрил у Джилл.
- Здається, Поул заснула, - відповів Скрабб.
* Розділ п’ятий *
ХМУРОТВАНЬ
Джилл і справді спала. 3-від самого початку совиної ради вона позіхала, аж її рот роздирався, і нарешті задрімала. Вона не надто зраділа, коли її розштурхали, а тим більше - коли зрозуміла, що лежить на голих дошках у якійсь порохнявій башті, непроглядно темній і напхом напханій совами. Ще менше її потішило те, що знову треба кудись вирушати - і вочевидь не до ліжка - верхи на сові.
- О, ну ж бо, Поул, не вішай носа, - сказав Скраббів голос. - Зрештою, це ж пригода.
