- Кого-кого?
- Хитайболота. Не питай мене, що воно таке. Я минулої ночі так і не роздивився. Я вже встаю. Давай підемо й пошукаємо його.
- Ну й бридко почуваєшся, коли поспиш в одязі, - проговорила Джилл, сідаючи на соломі.
- А я саме подумав, як чудово, що не треба вдягатися, - відказав Юстас.
- Ну, так, і не вмиватися, - знущально мовила Джилл.
Але Скрабб уже підвівся, позіхнув, здригнувся та поповз геть з вігваму. Джилл подалася за ним.
Те, що відкрилося їм ззовні, анітрохи не нагадувало ту Нарнію, яку вони бачили вчора. Перед ними розляглася величезна рівнина, помережана незліченними каналами на міріади маленьких острівців, порослих шорсткою травою та обнесених очеретом. Подекуди траплялися латки очерету, не менші за акр. Пташині хмарища осідали там і знову спурхували: качки, бекаси, бугаї, чаплі. Повсюди витикалися вігвами, такі ж, як і той, де наші блукальці заночували. Втім, віґвами розташувалися доволі далеко один від одного: схоже, хитайболоти полюбляли усамітнюватися. Окрім краєчка лісу на південному заході, дерев ніде не було вид-
но. На сході рівне болото упиралося в низькі піщані дюни аж до обрію, а вітер звідти доносив солоний запах моря. На півночі бовваніли невисокі бліді пагорби, місцями укріплені скелями. Все інше займала болотиста рівнина. Мрячного вечора тут, певно, було б дуже похмуро. Але під ранковим сонце, з повівами свіжого вітерця, з хором пташиних криків, що переповнювали повітря, самота цього місця здавалася чистою, підбадьорливою і приємною. Дітям розвиднілося на душі.
- Цікаво, куди той, як його там, пішов? - сказала Джилл.
- Хитайболот, - підказав Скрабб, схоже, гордий тим, що знає це слово. - Думаю... ого, а це, напевно, він.
Тут обоє побачили, що їхній господар рибалить десь в п’ятдесяти ярдах від них. Його було непросто одразу помітити, бо кольором він майже зливався з болотом, а сидів геть непорушно.
- Думаю, нам треба підійти і заговорити, - сказала Джилл.
Скрабб кивнув. Обоє трохи нервувапися.
Коли вони наблизилися, істота повернула голову, й діти побачили догвасте безбороде обличчя з запалими щоками та міцно стуленими губами. Істоту увінчував височенний гостроверхий капелюх, схожий на дзвінницю, з неймовірно широкими пласкими крисами. З-під капелюха уздовж великих вух звисало сіро-зелене, з дозволу сказати, волосся, пласкі стал- ки якого скидалися на крихітні очеретинки. З суворого виразу обличчя та мулистого кольору шкіри одразу розумілося, що це створіння дуже серйозно ставиться до життя.
- Доброго ранку, гості, - сказало воно. - Втім, коли я кажу «доброго», то не маю на увазі, що невдовзі не піде дощ або сніг, чи не ляже туман, чи не гримне грім. Насмілюся припустити, ви не спали ані хвилинки.
- Чому ж, спали, - відповіла Джилл. - Ми чудово провели ніч.
