- А що за люди там живуть? - спитала вона.
- Не стану казати, що вони не є непоганими на свій кшталт, - туманно відповів Хмуротвань. - Якщо вам їхній кшталт до вподоби.
- Добре, але хто вони такі? - напосіла- ся Джилл. - В цих краях стільки дивовижних створінь. Я про те, чи вони звірі, чи птахи, чи гноми, або хто?
Хитайболот видав протяжний свист.
- Фью! - вигукнув він. - То ви не знаєте? Я думав, сови вам сказали. Там живуть велетні.
Джилл здригнулася. В книжках велетні їй ніколи не подобалися, а одного разу велетень наснився їй в жахливому сні. Тоді вона побачила, як позеленіло Скраббове обличчя та подумала: «Готова закластися, він злякався ще дужче за мене». Це додало їй сміливості.
- Багато років тому, - сказав Скрабб, - тоді, як ми плавали разом по морю, король розповів мені, що задав тим велентям гарного прочухана під час війни та змусив платити йому данину.
- Щира правда, - кивнув Хмуротвань. - Вони з нами в дуже мирних стосунках. Поки ми залишатимемось на цьому березі Шрибблу, нам ніхто не заподіє лиха. А на іншому боці, на вересовищах... що ж, все одно завжди є шанс. Якщо ми не підійдемо до жодного з них надто близько і якщо ніхто з них не втратить контролю над собою, і якщо нас взагалі ніхто не побачить, то ми зможемо зайти доволі далеко.
- Послухай! - вигукнув Скрабб, несподівано розлютившись, як воно часто буває з перестраху. - Я не вірю, що все хоч на дрібку є так погано, як ти тут набаляндраси: принаймні не більше, аніж ліжка були твердими, а дрова вогкими. Аслан ніколи не послав би нас, якби шанси були такими малими.
Він був майже певен, що хитайболот зараз дасть йому гнівну одповідь, але той тільки сказав:
- Оце і є сила духу, Скраббе. Так і треба казати. На все дивитися з кращого боку. Але, зважаючи на те, скільки труднощів чекає на нас усіх, кожному треба тримати себе в руках. Щоб не посваритися, ось що. Принаймні не варто починати сваритися так рано. Я знаю, що всі ці експедиції так і закінчуються: всі переріжуть одне одного, так і не довівши справу до кінця. Але чим довше ми будемо триматися...
- Ну, якщо тобі здається, що все так безнадійно, - перервав Скрабб, - то краще залишайся. Поул і я можемо піти й самі, правда, Поул?
- Заткайся і не будь таким занудою, Скраббе, - квапливо відповіла Джилл, побоюючись, що зараз хитайболот впіймає Скрабба на слові.
- Не треба падати духом, Поул, - сказав Хмуротвань. - Я йду, точно та однозначно. Я не збираюся проґавити таку нагоду. Мені з того вийде на краще. Вони всі кажуть... тобто, всі хитайболоти кажуть, що я надто легковажний, не ставлюся до життя досить серйозно. Якби ж вони сказали це один раз - вони казали це тисячу разів. «Хмуротваню, - казали вони, - ти надто пихатий і хвалькуватий, і перебуваєш у надто доброму гуморі. Ти маєш засвоїти, що життя - це тобі не жаб’яче фрикасе і не пиріг з вугора. Тобі конче треба, аби щось тебе трохи вистудило. І ми це кажемо для твого ж блага, Хмуротваню». Отак вони кажуть. Тож отака справа - вирушити на північ просто на початку зими, шукаючи принца, якого там, можливо, і нема, в зруйнованому місті, якого ніхто ніколи не бачив, - це те, що треба. Якщо це не та штука, яка може трохи приборкати надто вітряного хлопця, то вже нічого не зарадить.
