Вони знайшли місце, де можно було залізти нагору, та вже за десять хвилин, засапані, стояли на верхівці. Кинувши спраглий погляд в долину, на землі Нарнії, вони обернулися на північ. Вгору, скільки сягав зір, простиралося неозоре порожнє вересовище. Ліворуч земля була скелястішою. Джилл подумала, що це - край велетової ущелини, тож дивитися туди не надто кортіло. Всі вирушили вперед.
Пружна земля чудово сприяла до подорожі, як і день, залитий блідим зимовим світлом. Чим далі вони забиралися у вересови- ще, тим порожніше ставало: лунали хіба крики чайок, та інколи пролітав одинокий яструб. Коли перед полуднем вони зупинилися у невеличкій оболоні біля струмка, щоб відпочити й напитися, Джилл відчула: можливо, пригоди їй все-таки сподобаються, і не забарилася сказати про це.
- У нас ще не було пригод, - сказав хитай- болот.
Дорога після першого привалу - як уроки після перерви або їзда в потязі після пересадки: ніколи не буває такою ж, як до того. Коли товариство знову вирушило в путь, Джилл помітила, що скелястий край ущелини наблизився. Самі ж скелі стали не такими пласкими, а радше прямовисними. Власне, вони скидалися на маленькі скелясті башточки. І що за дивні форми вони мали!
«Здається мені, - подумала Джилл, - всі ці історії про велетнів можуть походити від цих кумедних скель. У сутінках ці купи каміння можна було б легко прийняти за велетнів. От глянути хоча б на ту! Можна було б легко уявити, що отой кавалок згори - то голова. Трохи завелика для тіла, звісно, але для потворного велетня - саме те. А всі оті кущуваті штуки - мабуть, насправді це верес і пташині гнізда, - то ніби волосся та борода. А оті штукенції, що стирчать з боків,
дуже схожі на вуха. Це, звісно, були б страшенно великі вуха, втім, насмілюся припустити, що у велетнів вони і мають бути великі, мов у слонів. І... оооо!»
Кров зупинилася в її жилах. Купа ворухнулася. Це дійсно був велетень. Помилки бути не могло: Джилл бачила, як він повернув голову. Вона навіть краєм ока розгледіла величезне, тупеньке, пухляве лице. Всі ті штуки були велетнями, а не скелями. їх було сорок чи п’ятдесят, рядочком один біля одного. Вочевидь, вони стояли на дні ущелини, а ліктями спиралися на скелястий край, достоту так, як гарної днини спираються на стіну чоловіки - ліниві чоловіки після сніданку.
- Йдіть просто вперед, - прошепотів Хму- ротвань, який теж помітив велетнів. - Не дивіть-
ся на них. І що б там не було, не біжіть. Вони нас наздоженуть - і кліпнути не встигнемо.
Отож, вони йшли далі та вдавали, що не бачать ніяких велетнів. Це було ніби пройти повз паркан будинку, де живе лютий пес, тільки в сотні разів гірше. Велетнів були десятки й десятки. Вони не здавалися злими, чи добрими, чи взагалі зацікавленими. Не було жодної ознаки того, що вони взагалі бачать подорожніх.
Потім - ззззззз! - щось важезне гучно про- свистіло в повітрі, й за двадцять кроків попереду з гуркотом гепнувся великий валун. А тоді - бух! - інший звалився в двадцяти футах позаду.
- Вони ціляться в нас? - спитав Скрабб.
- Ні, - відповів Хмуротвань. - Ми були б у більшій безпеці, якби вони цілились. Вони намагаються влучити он туди - в ту камінну піраміду праворуч. Але, відверто кажучи, вони в неї не влучать. Немає жодної загрози - вони дуже погані стрільці. Погідними ранками вони переважно бавляться киданням по цілі. Це мало не єдина гра, на яку в них вистачає
