розуму.
Це були моторошні хвилини. Ланці велетнів, здавалося, не було кінця, як не було кінця- краю й свистінню велетенських каменюк, декотрі з яких падали надто близько. Навіть поза справжньою небезпекою, лише тільки вираз велетневих облич та звук їхніх голосів міг перелякати кого завгодно. Джилл намагалася на них не дивитися.
Десь через двадцять п’ять хвилин велетні, мабуть, посварилися. Це поклало край киданню валунами, але перебувати за милю від ве-
летнів, які чубляться, - не таке вже велике задоволення. Вони горлали та знущалися одне з одного, вигукуючи довжеленні безсенсов- ні слова, кожне звуків з двадцяти чи десь так. Вони гарячкували, гримали, стрибали від люті, й щострибка земля здригалася, як від вибуху. Вони гамселили одне одного по довбешках великими кам’яними дороблами, але молот відскакував від занадто міцних черепів, і тоді те потворисько, що лупило, відкидало свою недолугу зброю і заходилося вити з болю через вивихнуті пальці. Втім, велетні були такі тупі, що вже за мить знов хапалися за старе. Врешті- решт, це обернулося на краще, адже за годину всім велетням вже так боліло, що вони посідали на землю, ридма ридаючи. Коли вони сиділи, їхні голови вже не випиналися понад краєм ущелини, але навіть за милю Джилл чула, як вони скиглять, і нюняють, і белькочуть, наче гігантські малюки.
Тієї ночі отаборилися посеред голого ве- ресовища, й Хмуротвань показав, як зручніше влаштуватися в ковдрах, якщо спати спина до спини. (Можна грітися об спину іншого, і вкритися при цьому обома ковдрами). Але навіть так було дуже зимно і незручно на твердій горбкуватій землі. Хитайболот сказав, що напевно стане затишніше, якщо вони подумають, наскільки холодніше буде далі на півночі, але це чомусь анітрохи не підбадьорило.
Вони йшли Еттинсмоором багато днів, заощаджуючи бекон і харчуючись переважно впольованими куропатками (зрозуміло, ті не були
птахами, що розмовляють). Джилл дуже заздрила Юстасовому вмінню стріляти з лука, - він навчився цьому в подорожі з королем Каспіяном. Оскільки вересовище прорізали численні потічки, води було доста. Джилл подумала, що коли в книжках пишуть про те, як люди харчуються підстреленою дичиною, то ніколи не згадують, що це за довга, сморідна і брудна робота - патрати й випатрати мертвого птаха - і як від того мерзнуть пальці. Натомість на їхньому шляху більше не траплялися велетні й це було чудово. Тільки один було угледів їх, але громоподібно розреготався й потупотів геть у своїх справах.
Днів за десять краєвид змінився. Зупинившись на північному краю вересовища, подорожні дивилися вниз на довгий, крутий схил, що вів до іншої, моторошної місцини. Внизу - скелі, а за ними - земля високих гір, імлистих проваль, кам’янистих долин, ущелин, вузьких та глибоких, де темно, хоч в око стрель, і річок, що витікали з лунких розколин, аби знову похмуро пірнути в непроглядну глибину. Зайве казати, що саме Хмуротвань вказав на блискучий сніг, який вкривав далекі узгір’я.
- Я не здивуюся, якщо на північіних схилах його буде ще більше, - сказав він.
За певний час вони подолали спуск схилом і опинилися на скелях, уздовж підніжжя яких із заходу на схід плинула ріка. По обох берегах її стіною обступили стрімчаки, а сама ріка була тьмяно-зеленою, порожистою і з багатьма водоспадами. Від їхнього гуркоту земля двигтіла навіть на віддалі.
- Тут є й хороший бік, - зауважив Хмурот- вань. - Якщо ми скрутимо собі в’язи, спускаючись зі скель, то принаймні не втопимося в ріці.
- А як щодо того? - несподівано спитав Скрабб, тицяючи ліворуч, угору за течією. Всі подивилися туди й побачили те,
