чого аж ніяк не сподівалися, - міст. І що за міст! Це була одна- єдина гігантська арка, що нависала над урвищем, з’єднавши скелясті краї. Верхівка цієї арки підносилася над скелями так само високо, як собор святого Павла3 - над вулицею.
- Ого, певно, міст побудували велетні! - вигукнула Джилл.
- Або, що вірогідніше, якийсь чарівник - сказав Хмуротвань. - В такому місці, як це треба постійно стерегтися чарів. Думаю, це пастка. Певно, він обернеться на туман та розвіється, щойно ми дійдемо до середини.
- О, святі небеса, ну не будь таким занудою, - скривився Скрабб. - 3 чого б це йому не бути звичайним мостом?
- Ти гадаєш, в когось із тих велетнів, яких ми бачили, вистачить глузду побудувати таку річ? - спитав Хмуротвань.
- Але, може, його побудували якісь інші велетні? - подала голос Джилл. - Тобто велетні, які жили тут сотні років тому й були розумніші за нинішніх? Можливо, його по- будувалі ті, хто звів місто велетнів, яке ми шукаємо. Тоді б це означало, що ми на правильному шляху... древній міст, що веде до древнього міста!
- Блискуча ідея, Поул! - сказав Скрабб. - Певно, так воно і є. Ходімо.
Тож вони повернули й подалися до мосту. Зблизька міст здавався достатньо міцним. Окремі камені були не меншими за брили Стоунхенджу, і тесали їх, без сумніву, вправні каменярі, хоча тепер ці брили пощербилися та потріскалися. Балюстраду колись вкривало пишне ліплення, але нині від нього лишилися тільки сліди - напівзруйновані обличчя та фігури велетнів, мінотаврів, кальмарів, багатоніжок та жаских божеств. Хмуротвань все одно не довіряв споруді, втім, погодився перейти по мосту разом з дітьми.
Дістав найвищої точки довго та виснажливо. В багатох місцях величезні кам’яні брили вивалилися, лишивши по собі моторошні вирви, крізь які було видно, як шумує піною ріка в тисячах футів унизу. Вони бачили попід ногами, як пролетів орел. До того ж, чим вище мандрівники забиралися, тим робилося холодніше, а вітер налітав так сильно, що мало не збивав з ніг. Здавалося, його пориви розгойдують міст.
Коли вони зрештою опинилися на вершечку і побачили інший кінець мосту, то їхнім очам відкрилося щось дуже схоже на залишки стародавньої дороги велетнів, що тяглася вдалину й зникала десь у самому серці гір. Її бруківка втратила вже не один камінь, а поміж тих, що залишилися, витикалися широкі пасма тра
ви. Саме цією дорогою назустріч їхало двійко вершників, пересічного зросту, звичного для дорослих людей.
- Не зупиняймося. Йдемо їм назустріч, - кинув Хмуротвань. - Звісно, в такому місці, як це, кожен стрічний швидше ворог, ніж друг, але не давайте їм шансу подумати, що ми боїмося.
і
На ту мить, коли вони ступили з моста на траву, незнайомці були вже досить близько. Один з них був лицарем в повному обладун- ку з опущеним забралом - у чорних латах і на вороному коні. Іншим вершником виявилася пані, яка їхала в дамському сідлі на білому коні, - такому гарному, що йрго одразу ж хотілося поцілувати в писок та пригостити грудочкою цукру. Але сама пані, вбрана в довгу, розвіяну вітром сукню сліпучо-зеленого кольору, була ще гарнішою.
