яка, здавалося, намірилася тривати весь день.
Аби зрозуміти все наступне, ви маєте пам’ятати про те, що наші мандрівники майже нічого не бачили. Коли, пробираючись до освітлених вікон, вони врешті дісталися
низького пагорба, то навіть не могли побачити його цілком. Було непросто ооздивити- ся щось бодай у кількох кроках попереду, та й для того доводилося мружитись. Зайве й казати, що йшли всі мовчки.
Коли вони опинилися біля підніжжя пагорбу, то миґцем угледіли обабіч щось схоже на скелі - такі ніби кутасті скелі, якщо придивитися, але ніхто не придивлявся. Всіх значно більше турбував залом упоперек дороги. Він мав близько чотирьох футів заввишки. Хитайболот, завдяки своїм довгим ногам, як граючись за- стрибнув на верхівку та допоміг видряпатися іншим. Для всіх, окрім Хитайболота, це була марудна й мокра справа, бо на тому прискал- ку грубим шаром лежав сніг. Тоді вони ледь видерлися - Джилл навіть однин раз впала - вгору вибоїстим схилом довжиною під сотню ярдів, та уперлися в наступну брижу. Загалом, через дуже нерівні проміжки, цих заломів-бри- жів виявилося чотири.
Аж тільки видершись на четвертий залом, всі зрозуміли, що опинилися на плато. До цієї миті схил прихищав їх від лютого вітру, чию силу вони тепер відчували уповні. Пагорб, як це не дивно, виявився не менш пласким, ніж це видавалося з відстані: велике рівне плато, що ним буревій ганяв без жодної перешкоди. Снігу на землі майже не було, бо вітер підхоплював його, сотав пасмами та хмаринами жбурляв у лице подорожнім. Під ногами сніг кружляв невеличкими вихорами, як, бува, ковзає по кризі. Зрештою, в багатьох місцях зем-
ля й справді була гладенькою, наче крига. Та, як на лихо, цю ковзку поверхню ще й покреслили якісь химерні вали та рівчаки, від двох до п’яти футів заввишки, деякі аж до кількох ярдів завширшки, подекуди розмежовуючи її на квадрати й прямокутники. Все це, ясна річ, доводилося долати. На північному боці кожного валу громадилися глибокі снігові замети, до яких, вилізши нагору, ти знову зісковзував і промокав там ущерть.
Прокладаючи собі шлях з опущеною головою та захованими під плащем промерзлими руками, Джилл з-під каптура мигцем помічала й інші дивні речі на цьому жахливому плато: праворуч від неї щось віддалено нагадувало фабричні труби, а ліворуч бовваніла величезна скеля значно правильнішої форми, ніж то скелям взагалі випадає. Втім, Джилл усе це не обходило, тож вона й не надала значення. Всі її думки роїлися довкола власних замерзлих рук (а також підборіддя, вух та носа) й довкола гарячих ванн у Харфанзі.
Раптом Джилл послизнулася, проїхала футів п’ять і раптом з жахом усвідомила, що сповзає в темну, вузьку розколину, яка несподівано виникла просто перед нею. Не минуло й миті, як Джилл була вже на дні. Вона опинилася в чомусь подібному до траншеї чи жолоба, тільки фути в три завширшки. І хоч її аж трусило після пережитого падіння, першим зауваженим відчуттям було полегшення од відсутности вітру: стіни траншеї здіймалися високо над головою. А вже тоді впали в око стривожені обличчя Скрабба та Хмуротваня, що дивилися на неї згори.
- Поул, ти не забилася? - крикнув Скрабб.
- Не здивуюся, якщо обидві ноги зламано, - крикнув Хмуротвань.
Джилл підвелася й пояснила, що з нею все гаразд, але їм доведеться якось витягти її звідси.
- Куди це ти впала? - спитав Скрабб.
- Це щось типу траншеї або якась ви- довблена стежка, або щось таке, - сказала Джилл. - Вона майже пряма.
