- О чорт, справді! - вигукнув Скрабб. - І веде вона на північ. Цікаво, може, це щось на кшталт дороги? Якби це справдилося, ми б змогли там сховатися від цього пекельного вітру. Там на дні багато снігу?
- Майже нема. Мабуть, його весь жене вгорі.
- А що там далі?
- Хвилиночку. Я піду гляну, - сказала Джилл.
Вона підвелася та пішла вздовж траншеї. Втім, не встигла вона пройти хоч трохи, як хід круто повернув праворуч. Джилл сповістила про це інших.
- Що за рогом? - спитав Скрабб.
Тут виявилося, що Джилл ставиться до звивних коридорів і темних місць під землею (або навіть майже під землею) так само, як Скрабб - до проваль. їй зовсім не хотілося повертати за цей ріг самій, а надто коли Хмуротвань заволав позаду:
- Стережися, Поул. Цей шлях цілком може вести до драконячого лігва. А ще в землях велетнів можуть водитися велетенські черви або гігантські жуки.
- Не думаю, він не дуже-то кудись і веде, - сказала Поул, квапливо повертаючи назад.
- Мабуть, я маю піти й добре все роздивитися, - сказав Скрабб. - Що воно значить «не дуже-то й веде», хотів би я знати?
Отож, Скрабб сів на край траншеї (байдуже, бо ще більше змокнути було вже неможливо) і зістрибнув униз. Проліз повз Джилл, і, хоча не зронив ані слова, та була певна: він знає про її страх. Тому вона пішла поруч, але так, щоб ненароком не випередити Скрабба.
Втім, розвідка принесла самі розчарування. Вони повернули за ріг праворуч і ступили кілька кроків, а тоді опинилися перед вибором: прямувати далі чи знов круто повернути праворуч.
- Це якась маячня, - сказав Скрабб, зазираючи до правого відгалудження, - так ми повернемося назад, на північ.
Він пішов прямо, але за кілька кроків на них знову чекав поворот праворуч. Цього разу вибору не було: траншея закінчувалася тупиком.
- Кепсько, - пробурмотів Скрабб.
Джилл притьмом кинулася назад. Коли діти
повернулися до місця падіння Джилл, хитай- болот легко витяг обох нагору своїми довгими руками.
Знову опинитися нагорі було просто нестерпно. Внизу, у вузьких ходах траншеї, їхні вуха майже відтанули. Там можна було нормально бачити, вільно дихати та розмовляти одне з одним без крику. Повернення до цього спустошливого холоду було справжньою карою. І зробилося ще гірше, коли Хмуротвань обрав чудовий момент, аби сказати:
