- Ти все ще певна тих знаків, Поул? За яким нам треба шукати зараз?
- О, припини! Аби вони пропали, ті знаки, - сказала Поул. - Здається, щось про когось, хто згадає Асланове ім’я. Але, повір, я не збираюся тут стояти й декламувати вам напам’ять.
Як бачите, вона геть переплутала послідовність, а все через те, що припинила повторювати знаки на ніч. Насправді, вона все ще знала їх і загадала б, якби трохи замислилася, але вже не пам’ятала їх на зубок, аби одразу ж проказати правильно. Запитання Хмуротваня роздратувало Джилл тому, що в глибині душі вона вже й сама дратувалася на себе за те, що забула Левові настанови. Це роздратування, а ще муки холоду й утоми, змусили її сказати: «Аби вони пропали, ті знаки». Насправді вона не мала цього на увазі.
- О, по-моєму, то був наступний, тобі не здається? - сказав Хмуротвань. - Хотілося б мені знати, чи правильно ти говориш? Не здивуюся, якщо вони в тебе геть перемішалися. Мені здається, що на цьому пласкому пагорбі нам варто зупинитися та роззирнутися. Ви помітили, що...
- Хай йому грець! - перебив Скрабб. - Ну хіба зараз час зупинятися й милуватися краєвидами? Заради всього святого, ходімо далі.
- О, дивіться, дивіться, гляньте! - вигукнула Джилл, кудись показуючи.
Всі озирнулися - і всі побачили. Трохи далі на північ і значно вище від того місця на плато, де вони стояли, виникла смуга вогнів. Цього разу навіть ясніше, аніж минулої ночі, було видно, що це вікна: менші, які навіювали приємні думки про спальні, та більші, від погляду на які згадувалися великі зали з тріскучим полум’ям у камінах, з гарячим супом або соковитими філеями, що парують на столі.
- Харфанг! - вигукнув Скрабб.
- Це все дуже добре, - знову почав Хму- ротвань, - але я говорив про те, що...
- О, та заткайся вже, - розлючено кинув Скрабб. - Нам не можна втрачати ні хвилини. Хіба не пам’ятаєш, як пані казала, що вони рано замикають ворота? Ми маємо потрапити туди вчасно, маємо, мусимо! Ми помремо, якщо опинимося перед замкненою брамою в таку ніч.
- Ну, зараз ще не ніч, поки що, - сказав Хмуротвань, але обоє дітей мовили: «Ходімо», та непевно почимчикували слизьким плато, так швидко, як тільки могли. Хмуротвань, все ще примовляючи, рушив за ними, але тепер, коли довелося йти супроти вітру, діти не змогли б його почути, навіть якби хотіли. А вони й не хотіли. Вони мріяли про ліжка, ванни й гаряче питво, а думка про те, що вони можуть опинитися перед замкненою брамою, здавалася нестерпною.
Наче на зло їхньому поспіхові, плато перетиналося ген повільно. І навіть коли вони опинилися по інший його бік, все одно залишалося кілька заломів, якими довелося спуститися вниз. Та зрештою всі опинилися біля підніжжя й змогли роздивитися, що ж собою насправді являє Харфанг.
Він стояв на високій скелі та, попри безліч башточок, радше скидався на величезний будинок, ніж на замок. Вочевидь, добрі велетні не боялися нападу ззовні. На зовнішній стіні доволі низько над землею тяглися вікна - цього б не потерпіли в жодній серйозній фортеці. Тут і там видніли невеличкі двері, аби можна було вільно входити й виходити з замку, не минаючи двору. Це підбадьорило Джилл та Скрабба. Ті двері перетворювали замок на більш гостинний та менш неприступний.
Спершу висота й крутизна скелі їх налякала, але
