згодом вони помітили, що дорога завертає ліворуч, де шлях нагору не такий скрутний. Втім, то все одно був жахливий підйом, і Джилл трохи не здалася. Скраббові та Хму- ротваневі довелося допомагати їй впродовж останніх ста ярдів.
Та зрештою вони стояли біля замкової брами. Ґрати було піднято, а браму прочинено.
Який би втомлений ти не був, все одно треба мати сміливість, щоб завітати до велетнів з парадного ходу. Попри всі свої застереження щодо Харфанга, першим хоробрість виявив Хмуротвань.
- Тепер ідемо спокійно, - сказав він. - Що б там. не сталося, пильнуйте, аби не видаватися наляканими. Ми зробили найбільшу в світі дурницю, прийшовши сюди, але, якщо вже ми тут, треба робити добру міну при поганій грі.
З цими словами він розгонисто ступнув у браму, зупинився під аркою, де луна посилювала голос, та гукнув щосили:
- Агов! Вартовий! Подорожні шукають прихистку!
А тоді, чекаючи, поки хтось відгукнеться, стягнув свого капелюха та заходився обтрушувати з крисів сніг.
- Оце так, - прошепотів Скрабб до Джилл. - Може, він і зануда, але сміливець ще той... і зухвалець теж.
Двері прочинилися, випустивши назовні звабливий полиск світла від вогню, й до них вийшов Ключар, Сторож Брами, Варто
вий, чи як його там. Джилл прикусила губу, щоб стримати скрик жаху. Це не був аж такий величезний велетень. Скажімо так: він був дещо вищий за яблуню, але й близько не такий високий, як телеграфний стовп. Велет мав жорстке руде волосся, шкіряний камзол, так щільно оздоблений металевими вставками, що скидав на кольчугу, голі (але дуже волохаті) коліна та ніби онучі на ногах. Він нахилився та вирячився на Хмуротваня.
- Ну, і що ти за істота, як називаєшся? - спитав велет.
Джилл зібрала всю свою волю в кулак.
- Прошу вас, - закричала вона вгору до велетня, - Леді в Зелених Шатах шле свої вітання Королю добрих велетнів та прислала нас, двох південних дітей, та цього хитайболота (його звуть Хмуротвань) на вашу Осінню Учту... Якщо ви не проти, ясна річ, - додала вона.
- Ого! - сказав вартовий. - Це ж інша справа. Заходьте, малі людиська, заходьте. Краще вам зайти до вартівні, поки я надішлю звістку Його Величності.
Він з цікавстю подивився на дітей.
- Сині обличчя, - сказав він. - Не знав, що у них такі обличчя. Мене це ніколи не цікавило. Та думаю, одне для одного ви виглядаєте нормально. Жукам до вподоби жуки, як-то кажуть.
- Наші обличчя просто посиніли від холоду, - сказала Джилл. - Зазвичай вони не такі.
