Вона вже встала, вдяглася та поснідала перед вогнем, коли нянька відчинила двері й мовила:
- Тут прийшли друзі моєї манюньої квітоньки, щоб з нею погратися.
До кімнати увійшли Скрабб та Хмуротвань.
- О! Доброго ранку! - зраділа Джилл. - Ну хіба не смішно? Я проспала п’ятнадцять годин, не менше. Тепер почуваюся куди краще, а ви?
- Я теж, - сказав Скрабб, - а от у Хмурот- ваня болить голова. Ух ти! В тебе вікно з великим підвіконням! Якщо ми зможемо на нього забратися, то визирнемо назовні.
Вони негайно так і зробили. Щойно глянувши за вікно, Джилл вигукнула:
- О ні, який жах!
Надворі сяяло сонце, й увесь сніг, окрім кількох латочок, змило дощем. Далеко внизу, ніби розгорнута карта, лежав пагорб з плато, яке вони вчора подолали. З вікна замку він виглядав як руїни велетенського міста. Тепер Джилл побачила, що пласка верхівка і досі всуціль брукована, хоча місцями брук і пошкоджений. Перехрещені вали - то залишки стін величезних будівель, колишніх велетневих палаців та храмів. Один уламок стіни, футів з п’ятсот заввишки, все ще стояв: це його вона вчора прийняла за скелю. Штукенції, що скидалися на фабричні труби, виявилися гігантськими колонами, зламаними на різній висоті. Уламки, вирізьблені з велетенської суцільної брили, валялися біля підніжжя, наче стовбури повалених дерев. Заломи, якими вони дерлися вниз північним боком, виявилися залишками велетенських сходів, - без сумніву, сходами були й ті заломи, якими з південного боку вони дерлися вгору. На завершення всього в центрі бруко- ваного пагорба великими темними літерами було написано: ПІД ЗЕМЛЕЮ.
Троє мандрівників розгублено дивилися одне на одного, й зрештою, коротко свиснувши, Скрабб висловив загальну думку:
- Ми проґавили другий і третій знаки.
Тієї ж миті в думки Джилл увірвався її сон.
- Це я винна, - розпачливо сказала вона. - Я... я припинила повторювати знаки щовечора. Якби я про них думала, то побачила б, що це місто, навіть крізь сніг.
- Я ще гірший, - перебив її Хмуротвань. - Я ж-бо побачив, принаймні майже побачив. Я подумав, що все це шалено скидається на руїни якогось міста.
- Ти єдиний, кого точно не варто винуватити, - заперечив Скрабб. - Ти намагався змусити нас зупинитися та роздивитися.
- Але робив це не так наполегливо, - сказав Хмуротвань. - І взагалі, якого біса я намагався? Треба було не намагатися, а так і зробити. Ніби я не здатний зупинити вас обох однією рукою!
- Одним словом, - підсумував Скрабб, - ми так сильно прагли сюди потрапити, що знехтували геть усім. Принаймні я. З тієї ж миті як ми зустріли жінку з мовчазним лицарем, ми більше ні про що інше й не думали. Ми майже забули про принца Ріліяна.
