побачила, що коней немає, то спершу навіть засмутилася. Вона була певна, що маснюща королева за жодні медяники не пішкуватиме за гінчаками, а її присутність в Домі протягом ці-
лого дня ще й як стала б їм на заваді. Але згодом Джилл побачила, що королеву тягнуть на плечах шестеро молодих велетнів - на таких собі ношах. Стара дурепа вичепурилася в зелене та пришпанделила на боці мисливського ріжка.
Двадцятеро або й тридцятеро велетнів, включно з королем, були вже споряджені та готові до полювання. Вони теревенили поміж собою й реготали так, що можна було оглухнути. При землі біля Джилл розлягався гавкіт від’язаних псів, що крутили хвостами й тицькалися мокрими писками у перші ліпші долоні. Хмуротвань саме почав поводитися, на його думку, весело та грайливо (якби хтось це помітив, уся справа пішла би котові під хвіст), коли Джилл витисла з себе якнайпринаднішу дитячу усмішку, помчала до нош і закричала королеві:
- Ой, будь ласочка! Ви ж не від’їжджаєте, ні? Ви ж повернетесь, повернетесь?
- Так, моя люба, - сказала королева. - Я повернуся ввечері.
- О, добре! Я така рада! - вигукнула Джилл. - І завтра ввечері ми підемо на учту, правда-правда? Ми вже дочекатися не можемо! І тут так чудово! А поки вас нема, нам же можна бігати по всьому замку і на все дивитися, правда? Ну скажіть «так», ну будь ласочка!
Королева сказала «так», але регіт придворних майже заглушив її голос.
4* Розділ дев’ятий 4*
ВСІ ДІЗНАЮТЬСЯ ДЕЩО ВАРТЕ УВАГИ
Пізніше всі визнали, що Джилл того дня була просто молодчиною. Щойно король та інші мисливці вирушили на полювання, Джилл влаштувала справжню мандрівку замком і всюди до всіх чіплялася з питаннями, але так дитинно та невинно, що нікому б і на думку не спало угледіти в тому таємний план. І хоч рот у неї взагалі не закривався, ніхто б не сказав, що вона розмовляє: вона белькотіла й хихотіла. Вона чіплялася зі своїм солодкавим патяканням до всіх поспіль: до конюхів, придверни- ків, покоївок, фрейлін, навіть до старших лор- дів-велетнів, чиї полювання вже давно залишилися у минулому. Вона дозволяла цілувати себе, пестити по голівці незліченній кількості велеток, і багато хто з них дивився на Джилл з жалем та називав її «бідолашною маленькою пташечкою», хоча ніхто й не пояснював, чому. Вона особливо заприязнилася з кухарем і з’ясувала дуже важливий факт: двері посудомийні знаходилися в зовнішній стіні, тому, виходячи крізь них, не треба було минати двір та головну браму. В кухні вона вдала, що помирає
з голоду, та з’їла усі обрізки й наїдки, які їй з насолодою згодували кухар та кухарчата. Зате нагорі вона розпитувала шляхетних пань про своє вбрання на великій учті, про те, чи довго їй дозволять не лягати в ліжко й чи не зможе вона потанцювати з якимось дуже, ну дуже маленьким велетнем. А потім (вона вся червоніла, згадуючи це пізніше) вона схиляла голову набік тим ідіотським манером, який велетні, дорослі та інші подібні істоти вважають дуже чарівним, струшувала кучериками, нетерпляче ялозила та примовляла: «О, якби я хотіла, щоб уже настав завтрашній вечір! Може, час піде хоч трохи швидше?» І всі велетки казали, яке вона чудове маленьке сонечко, а деякі розчулено промакували очі величезними хустинками, ніби стримуючи сльози.
Скрабб і Хмуротвань теж докладали всіх зусиль до вистави, але дівчатам таке вдається краще, ніж хлопцям. Але це виходить краще навіть у хлопців, ніж у хитайболотів.
За ланчем трапилося дещо, від чого всім трьом ще дужче закортіло пошвидше забратися з замку добрих велетнів. Ланч
