Хроніки Нарнії. Срібне крісло

-  Навіть не знаю, чи не подрімати мені по обіді годинку, - сказала велетка. - Аби лиш ці галасливі мисливці не повернулися надто рано.

Від слова «подрімати» троє друзів піднеслися духом, але одразу ж і похнюпилися, коли велетка згадала про повернення мисливців.

-  А коли вони зазвичай повертаються? - спитала Джилл.

-  Ніколи не вгадаєш, - відповіла велетка. - Але годі вже: підіть і трохи посидьте тихо, мої дорогенькі.

Вони відійшли в інший кінець кухні й одразу б вислизнули до посудомийні, якби велетка раптом не розплющила очі й похопилася відігнати муху.

-  І не намагайтеся, доки ми не переконаємося, що вона справді спить, - прошепотів Скрабб. - Інакше все пропало.

Отож в очікуванні вони скупчилися в кутку, спостерігаючи. їх непокоїла думка про те, що кожної миті можуть повернутися мисливці. Велетка ж ніяк не могла вгамуватися. Щоразу, коли всі вважали, що стара врешті заснула, вона ворушилася.

«Я цього не винесу», - подумала Джилл. Щоб хоч якось відволіктися, вона почала роззиратися довкруж. Просто перед нею був широкий чистий стіл, на якому стояли дві чисті тортниці й лежала книжка. Тортниці, ясна річ, були гігантськими. Джилл могла б легко вміститися на котрійсь. Тоді вона вилізла на лав-

ку біля столу, зазирнула в книжку і прочитала: «ЛЕБІДЬ. Цього смаковитого птаха можна готувати багатьма різними способами». «Це кулінарна книга», - не надто зацікавлено подумала Джилл та зиркнула через плече. Очі велетки були заплющені, але не схоже було, що вона міцно спить. Джилл знову зазирнула в книгу. Статті в ній було розташовано за алфавітом, і від погляду на одну з наступних серце Джилл мало не зупинилося. Писалося: «ЛЮДИНА. Це вишукане маленьке двоноге довгий час правило за делікатес. Людина є традиційною для Осінньої Учти стравою, яку подають між рибою та м’ясом. Кожну людину...» Далі Джилл читати не змогла. Вона обернулася. Велетка закашлялася і прокинулася. Джилл поторсала інших та показала їм на книгу. Вони також задерлися на ослін й схилилися над величезними сторінками. Поки Скрабб читав, як правильно готувати людину, Хмуротвань зазирнув у кінець та показав їм іншу статтю. Вона починалася так: «ХИ- ТАЙБОЛОТ. Деякі кулінарні авторитети взагалі відкидають цю тварину як непридатну для харчування велетнів через її жилаву будову та мулистий присмак. Втім, присмак можна усунути, якщо...»

Джилл знову тихенько поторсала його, а тоді й Скрабба, за ногу. Всі троє озирнулися на ве- летку. Рот її трохи привідкрився, а ніс видавав звуки, які тієї миті здалися їм солодшими за всяку музику, - велетка хропіла. Залишалося тільки пробиратися навшпиньки, не наважуючись прискорити ходу, ледь дихаючи, спершу крізь посудомийню (а в посудомийнях у велетнів страшенно смердить), а тоді - геть - на бліде сонце зимового пообіддя.

Вони опинилися на початку ямкуватої вузенької стежки, що круто збігала вниз. На щастя, це був потрібний бік замку - попереду видніло Місто Руїн. За кілька хвилин вони вже опинилися на широкій, але не менш крутій дорозі, що вела вниз від головної брами замку. Тут, до речі, їхні постаті пречудово прозиралися з кожного вікна. Якби ще з одного вікна, чи з двох, чи навіть з п’яти, був би шанс, що ніхто не визирне. Але вікон було радше п’ятдесят, аніж п’ять. А ще вони зрозуміли, що на дорозі, якою вони йдуть, та й взагалі на всій ділянці від

замку й до Міста Руїн немає де й лисиці сховатися: самі лише цупка трава, жорства та пласкі каменюки. Справу погіршувало й те, що всі, окрім Хмуротваня, котрому нічого не підійшло, були вдягнені у виданий минулого вечора велетнями