їм подали у великій залі, за їхній власний маленький стіл біля каміна. За великим столом, десь у двадцяти ярдах звідти, їли півдесятка велетнів. їхня застільна бесіда була такою гамірною, що невдовзі діти перестали на неї зважати, як-от ви не зважаєте на сирени за вікном або шум транспорту на вулиці. Вони їли страву з холодної оленятини, якої Джилл раніше ніколи не куштувала, але яка прийшлася їй до вподоби.
Несподівано Хмуротвань глянув на дітей, а обличчя його зблідло навіть крізь природну мулистість його шкіри. Він сказав:
- Не їжте ані шматочка.
- Що трапилося? - спитали обоє дітей пошепки.
- Ви що, не чули, що казали ці велетні? Один сказав: «Яке ніжне оленяче стегенце!» А інший відповів: «Тоді цей олень був брехуном». «Чому?» - спитав перший. «О, - сказав другий, - подейкували, що коли його піймали, він кричав: “Не убивайте мене, я жорсткий. Я вам не смакуватиму”».
Якусь мить до Джилл не доходив зміст почутого. Та вона все зрозуміла, коли Скрабб нажахано витріщився й мовив:
- То ми їли оленя, що розмовляв.
Це відкриття неоднаково вразило їх. Джилл, для якої цей світ був новим, гірко пошкодувала за горопашним оленем та подумала: тільки мерзотники могли його вбити. Скрабб у цьому світі бував раніше та мав принаймні одного доброго друга серед звірів, що розмовляють, тож відчув всеохоп- ний жах убивства. А от Хмуротвань, котрий народився в Нарнії, трохи не зомлів від нудоти й почувався так, як могли б почуватися ви, з’ясувавши, що з’їли немовля.
- Ми накликали на себе гнів Аслана, - сказав він. - От що стається, коли не слідуєш знакам. Гадаю, нас проклято. Якби ж то ми могли взяти ці ножі й простромити ними свої серця.
Поступово навіть Джилл почала дивитися на це його очима. Принаймні жоден з них не хотів ланчувати і далі. Щойно трьом друзям видалася нагода безпечно зникнути, вони потихеньку вибралися з зали.
Вже йшло до години, на яку вони покладали найбільші надії, і всі занервували. Вони вешталися коридорами та чекали, поки все ущухне. Велетні в залі нестерпно довго сиділи за столом після їжі. Лисий велет розповідав якусь історію. Коли посиденьки врешті скінчилися, троє мандрівників попленталися вниз, до кухні. Але там товклося ще збіса велетнів, принаймні в посудомийні, де робітники мили та розставляли по місцях начиння. То була справжнісінька мука - чекати, поки вони поодинці закінчуть роботу, витруть руки та підуть геть. Зрештою в кімнаті залишилася тільки стара велетка. Вона все поралася й поралася, і тоді друзі з жахом зрозуміли, що вона взагалі нікуди не збирається йти.
- Ну, мої дорогенькі, - звернулася вона до них, - з роботою майже впорались. Отакочки поставимо чайничок, і він нам скоро зробить гарнісіньке горнятонько чаю. Тепер я можу трохи відпочити. Тільки будьте розумничками, зазирніть у посудомийню та гляньте, чи відчинені задні двері.
- Так, відчинені, - сказав Скрабб.
- От і добре. Я завжди лишаю їх відчиненими, щоб кицька могла ходити туди-сюди, бідна тваринка.
Велетка сіла на стілець та закинула ногу на ногу.
