одяг. Джилл мала на собі трохи задовгу яскраво-зелену сукню, поверх - пурпурову мантію, оторочену білим хутром. На Скраббові були вогнено-червоні панчохи, синя туніка та плащ, меч із золотим руків’ям та прикрашений пер’ям капелюшок.
- Ви двоє просто веселкові, - промимрив Хмуротвань. - Чудово виднієте на тлі зимового дня. Найгірший лучник у світі не схибить, підійдіть ви на політ стріли. А коли вже мова зайшла про луки, то я не здивуюся, якщо ми скоро пошкодуємо за нашими. І ця ваша одежа трохи благенька, хіба ні?
- Так, я вже задубіла, - відповіла Джилл.
Кілька хвилин тому, в кухні, Джилл здавалося, що варто їм вибратися з замку - і можна вважати, що втеча вдалася. Тепер же вона зрозуміла, що найнебезпечніша частина тільки починається.
- Спокійно, спокійно, - сказав Хмуротвань. - Не озирайтеся. Не йдіть надто швидко. Щоб не сталося, не біжіть. Все має виглядати так, ніби ми просто прогулюємося, й тоді той, хто нас побачить, можливо, не стане турбуватися. Але щойно вони побачать людей, що біжать геть, як нам білі тапки.
Відстань до Міста Руїн здалася Джилл неймовірно великою. Втім, вона крок за кро- ком скорочувалася. А тоді почувся шум. Її супутники зойкнули. Джилл, яка не зрозуміла, що то був за звук, запитала:
- Що це таке?
- Мисливський ріжок, - прошепотів Скрабб.
- Навіть зараз не біжіть, - сказав Хмуротвань. - Поки я не скажу.
Цього разу Джилл не втрималася та кинула погляд через плече. Ліворуч, десь за півмилі від них, мисливці поверталися з полювання.
Трійця йшла, не зупиняючись. Раптом зринув оглушливий гомін голосів - велетні кричали та кликали собак.
- Вони нас побачили. Біжимо! - скомандував Хмуротвань.
Джилл підібрала свої довгі спідниці - жахлива річ, якщо треба бігти, - та чимдуж кинулся навтьоки. Тепер небезпека була очевидною. Джилл чула валування і дзявкіт псів. Чула, як король гримнув:
- За ними, за ними, а то не бачити нам пирогів з людятиною!
Джилл бігла останньою, скута своєю сукнею, ковзаючись на непевних камінцях, волосся забивалося їй до рота, в грудях пекло від швидкого бігу. Гінчаки наздоганяли. Доводилося бігти вгору кам’янистим схилом, який вів до найнижчої сходинки велетенських сходів. Джилл і гадки не мала, що вони робитимуть, коли доберуться до неї. Навіть їхні дії на вершині, якщо вони її досягнуть, малювалися непевно.
Втім, про це годі було думати. Зараз Джилл почувалася гнаною звіриною: гонитва тривала, і вона мала бігти, доки не впаде.
Хитайболот мчав попереду. Добігши до першої сходинки, він зупинився, глянув праворуч і кинувсь у невеличку діру чи пак тріщину попід нею. Коли Хмуротвань заповзав туди, його довгі ноги, поступово зникаючи, особливо нагадували павучі
