височенного склепіння печери. Тепер всі крокували цією м’якою, безгучною, сонною місциною - також сумною, але якимось спокійним сумом, ніби лагідна музика.
Вони проминали дивних - чи то сонних, чи то мертвих, схожих чи то на драконів, чи то на кажанів - тварин, що лежали на землі. Хмуротвань не знав, що воно таке.
- Це тутешні тварини? - спитав Вартового Скрабб.
Той, схоже, страшенно здивувався, коли з ним заговорили, але відповів:
- Ні. Все це звірі з Верхнього Світу, вони прийшли крізь печери та розколини сюди, до Бездонного Королівства. Багато хто спускається, та мало хто повертається до сонячних країв. Сказано, що всі вони прокинуться, коли настане кінець світу.
Вимовивши це, він закрив рота - ніби захлопнув скриню, й у всеохопній печерній тиші діти не наважилися заговорити знову. Босі гном’ячі ноги безгучно ступали м’яким мохом. Не шелестів вітер, не щебетали птахи, не дзюрчала вода. Не було чути і дихання дивних звірів.
За кілька миль подорожні дісталися низенької арки в кам’яній стіні - проходу до іншої печери. І він виявився менш жахливим за попередній: Джилл пройшла, навіть не пригинаючи голови. Прохід привів їх до меншої печери, довгої та вузької, яка розміром і формою нагадувала собор. Там, простягшись майже на всю довжину, в глибокому сні лежав неймовірно великий чоловік - значно більший за найбільшого з велетнів, але зі шляхетним вродливим обличчям, зовсім не схожим на пику велетня. Його груди м’яко піднімалися та опадали під білосніжною бородою, яка вкривала його до самого пояса. Чоловіка огортало чисте, сріблясте світло, яке струменіло невідь-звідки.
- Хто це? - спитав Хмуротвань, порушивши таку довгу мовчанку, аж Джилл здивувалася, як йому не забракло на це духу.
- Це старий Батько-Час, що колись був королем Верхнього Світу, - сказав Вартовий. - А тепер він потрапив у Бездонне Королівство, лежить і бачить сни про все, що коїться нагорі. Багато хто потрапляє сюди, та мало хто повертається до сонячних країв. Кажуть, він прокинеться, коли наступить кінець світу.
І всі перейшли до наступної печери, а тоді до наступної, і ще, і далі, аж поки Джилл не втратила їм ліку. Проте вони весь час рухалися вниз, тож кожна печера знаходилася глибше за попередню, і невдовзі від самої лише думки про навислу над головою вагу земної товщі забивало дух. Та ось ноги привели їх туди, де Вартовий знов наказав засвітити химерний ліхтар: до такої неосяжної імлистої печери, що роздивитися в ній можна було хіба що бліду піщану смужку, яка збігала до непорушної води просто попереду. Там, біля невеличкої пристані, стояв корабель без щогли та вітрил, зате з силою- силенною весел. Блукальців змусили піднятися на борт і пройти на ніс, де поза ослонами веслярів залишалося вільне місце, а під фальшбортом по колу розташовувалися сидіння.
- Одне б я хотів знати, - сказав Хмуротвань, - чи хто-небудь з нашого світу... згори, я маю на увазі... вже здійснював цю подорож?
- Багато хто відплив від блідих берегів, - відповів Вартовий, - і...
- Знаю, знаю, - перебив Хмуротвань. - Мало хто повернувся до сонячних країв. Можеш більше не повторювати. Схильний трохи зациклюватися, еге ж?
Діти щільно притислися до Хмуротваня. Вони вважали його нудним там, нагорі, але під землею тільки від нього
