завбільшки з гарбуз. Довгасті гострі носи чергувалися з довгастими, але м’якими як маленькі хоботи, або величезними і краплеподібними. В декого з чола стирчав ріг. Втім, в одному вся сотня облич була як викапана - у найпечальнішому виразові. Вони були такі невимовно сумні, що з першого ж погляду Джилл майже припинила їх боятися. Вона відчула шалене прагнення хоч якось їх втішити.
- Чудово! - сказав Хмуротвань, потираючи долоні. - Цього мені й треба. Якщо ці хлопці не навчать мене серйозно ставитися до життя, то не знаю, хто ж тоді. Тільки гяньте на отого, з вусами як у моржа... або на того з...
- Встаньте, - скомандував ватажок під- землян.
Нічого іншого не лишалося. Троє мандрівників важко підвелися та взалися за руки: в такий момент кожному хочеться відчувати дружній потиск. Підземляни оточили їх, тихо ступаючи на своїх м’яких великих лапах, то десятипалих, то дванадцятипалих, а то й взагалі безпалих.
- Кроком руш! - сказав Вартовий. Кроком вони й рушили.
Холодне світло плинуло зі скляної кулі на довгому держаку, яку попереду шеренги ніс найвищий з-поміж гномів. Те безрадісне проміння висвітлило природну печеру, на її стінах опуклості, вигини та западини складалися в тисячі вигадливих форм, а кам’яниста підлога поволі спускалася вниз. Джилл переживала це гірше за інших, бо ненавиділа темні підземелля. Дорогою печера ставала все нижчою та вужчою, і коли зрештою гном зі світильником відійшов убік, а інші гноми стали нахилятися (окрім хіба найменших) та зникати в маленькій темній розщелині, Джилл зрозуміла, що більше цього не винесе.
- Я не можу йти туди, я не можу! Не можу! Не піду! - видихнула вона.
Підземляни не зронили ані слова, проте гуртом наставили на неї вістря своїх тризубів.
- Спокійно, Поул, - сказав Хмуротвань. - Ці здоровані не полізли б туди, якби далі не ставало знов ширше. І взагалі під землею не так і погано, принаймні ми не опинимося під дощем.
- Ні, ти не розумієш! Я не можу! - заголосила Джилл.
- Згадай, як мені було на тому урвищі, - сказав Скрабб. - Хмуротваню, ти йди попереду, а я піду за нею.
- Правильно, - сказав хитайболот, стаючи навкарачки. - Візьми мене за п’яти, Поул, а Скрабб хай візьме тебе. Так буде спокійніше.
- Спокійніше! - вигукнула Джилл.
Втім, вона теж опустилася на землю, й вони поплазували вперед. Мерзенне було місце, що й казати. Довелося повзти долілиць трохи не півгодини, хоча насправді, ясна річ, могло минути і п’ять хвилин. Пекло дедалі сильніше. Джилл відчувала, що задихається. Та зрештою попереду замріло тьмяне світло, тунель зробився ширшим і вищим, і всі вони, розіпрілі й брудні, кволо вповзли до такої величезної печери, що вона й на гіечеру-то не скидалася.
Печера повнилася бляклим, сонним сяє- вом, тож у чудернацькому ліхтарі підзем- лян потреба відпала. Підлогу вкривав мох, а з нього пнулися вгору дивні високі рослини: розгалужені, наче дерева, але пухляві, наче гриби. Вони росли надто рідко як на ліс, - радше утворювали парк. Зеленкувато- сіре світло линуло і від них, і від моху, але було занадто кволим, аби сягти
