липке, то була кров. Вся ця купа зрушеної землі, жорстви та валунів згромадилася довкола неї (і частково прямо на ній), заважаючи встати. Довкруж стояла така темрява, що було байдуже, тримати очі відкритими чи заплющеними. Не лунало ані шереху. Це була найгірша мить за все життя Джилл: здогадуватися, що вона тут сама, здогадуватися, що решта... Але тут Джилл почула, як хтось ворушиться. Невдовзі всі троє тремтливими голосами запевняли, що ніхто нічого не зламав.
- Нам ніколи не видряптися назад, - сказав Скрабб.
- А ви помітили, як тут тепло? - спитав Хмуротвань. - Це означає, що ми дуже глибоко. Можливо, з милю під землею.
Всі промовчали. Згодом Хмуротвань додав:
- Моє пуделко з трутом щезло.
По тривалій паузі озвалася Джилл:
- Помираю, так хочу пити.
Ніхто не знав, що робити, - вочевидь, робити було нічого. На мить їм здалося, що все не так погано, як могло би бути. Причиною тому, ясна річ, була жахлива втома.
Через довгий, довгий час десь несподівано пролунав дивовижний голос. Вони одразу ж зрозуміли, що це не той єдиний в світі голос, який вони зараз прагли почути, - не голос Аслана. Це був химерний, якийсь тьмяний, безбарвний голос, - майже, якщо ви розумієте, про що я, смолянисто-чорний. Він сказав:
- Що привело вас сюди, створіння з Верхнього Світу?
* Розділ десятий *
МАНДРИ БЕЗ СОНЦЯ
- Я Вартовий Підземних Боліт, і зі мною сотня озброєних підземлян, - пролунало затим. - Негайно назвіться, хто ви такі та яку справу маєте в Бездонному Королівстві?
- Ми випадково сюди впали, - цілком правдиво пояснив Хмуротвань.
- Багато хто падає, та мало хто повертається до сонячних країв, - сказав голос. - Приготуйтеся вирушати зі мною до королеви Бездонного Королевства.
- Чого їй від нас треба? - сторожко спитав Скрабб.
- Я не знаю, - відказав голос. - Волю Її Величності не обговорюють, а виконують.
На цих словах негучно пролунало щось схоже на вибух, і печеру миттю заповнило блакитнувато-сіре сяйво. Надія на те, що їхній співрозмовник просто вихвалявся, розповідаючи про сотню озброєних воїнів, одразу померла. Джилл стояла та кліпала на щільний натовп. Тут були створіння всіх розмірів: від гномів зростом не більше фута до величних фігур, вищих за дорослу людину. Всі вони мали в руках списи-три- зуби, були невимовно бліді та стояли струнко, мов статуї. Поза цим вони істотно різнилися: хтось мав хвоста, а хтось ні, одні носили розкішну бороду, інші, кругловиді, мали гладенькі обличчя
