лапи. Скрабб повагався
та зник услід. Джилл, сапаючи та перечеплю- ючись, добігла до того місця за хвилину. Це була бридка діра - шпара між землею та каменем приблизно трьох футів завдовжки та фут заввишки. Аби туди заповзти, довелося розпластатися по землі долілиць. Джилл була певна, що в ногу вчепляться собачі зуби, перш ніж вона опиниться всередині.
- Мерщій, мерщій! Камені. Закладайте отвір, - пролунав поруч в темряві голос Хмуротваня. Всередині було хоч око виколи, тільки у розколину, крізь яку вони залізли, про
бивалося трохи тьмяного світла. Двоє друзів Джилл працювали щосили. Вона бачила, як проти світла миготять чорні обриси маленьких Скраббових рук та великих жаб’ячих Хму- ротваневих долонь. Вони завзято закладали отвір камінням. Тут Джилл врешті скумекала, що це справді дуже важливо, й теж заходилася хапати великі кругляки та подавати їх іншим. Перш ніж гавкаючі збуджені гінчаки опинилися перед шпарою, вхід було щільно закрито. Тепер, ясна річ, світло зовсім зникло.
- Мерщій, пробираймося глибше, - наказав Хмуротвань.
- Давайте візьмемося за руки, - сказала Джилл.
- Слушна думка, - погодився Скрабб.
Втім, знадобилося немало часу, аби відшукати руки одне одного в темряві. Собаки вже обнюхували загату з того боку.
- Може, спробуємо встати? - запропонував Скрабб.
Вони спробували й виявилося, що стояти тут можна. Тоді Хмуротвань простяг руку назад, Скраббові, а той - Джилл (якій дуже хотілося б бути посерединці, а не останньою в цьому ланцюжку). І вони почали намацувати шлях, непевно просуваючись в темряві. Під ногами перекочувалося каміння. Невдовзі Хмуротвань уперся в кам’яну стіну. Вони взяли трохи правіше і пішли далі. Попереду виявилося ще багато закрутів та поворотів. Джилл остаточно втратила відчуття напрямку й навіть гадки не мала, де тепер вхід.
- Якщо порівняти, - долинув з темряви попереду голос Хмуротваня, - то це ще питання, чи не краще б нам було повернутися до велетнів (якщо вдасться) і перетворитися на ласощі до їхньої учти, ніж загубитися тут, в надрах цього пагорба, де, без сумніву, повно драконів і глибоких урвищ, і покладів метану, й води, і... Ой! Відпустіть руки! Рятуйтеся! Я...
Після цього події розвивалися з карколомною швидкістю. Пролунав дикий крик, тоді свист, шурхіт, рипіння, гуркіт камінців, і Джилл зрозуміла, що сунеться, зсувається, невблаганно зсувається, чимдалі швидше котиться щомиті крутішим схилом. І то - не гладеньким і твердим, а вкритим дрібними камінцями й жорствою. Навіть якби вдалося підвестися, це не дало б жодної користі. На цьому схилі куди не ступни - нога одразу ж ковзала, тягнучи тебе слідом. Втім, Джилл радше лежала, ніж стояла. І чим далі вони зсувалися, тим більше зрушували з місця землю і каміння, тож потік всілякої всячини (включно з ними самими), який зараз мчав донизу, набував швидкості, гучнішав, бруднішав і подрібнювався. З лайки та зойків, які лунали попереду, Джилл розуміла, що ті камені, які вона зрушувала з місця, дошкульно влучали в Скрабба та Хмуротваня. Тепер вона летіла зі справді жахливою швидкістю й була певна, що врешті розіб’ється на друзки.
Втім, якимось дивом не розбився ніхто. Вони були всуціль потовчені, а на своєму обличчі Джилл виявила щось вологе і
