а лицар продовжив:
- Зрозумійте, друзі, я не знаю, ані хто я такий, ані як і звідки потрапив до темного світу. Я не пам’ятаю нічого до тих часів, коли став жити тут, при дворі моєї надзвичайної королеви. Та я думаю, що вона врятувала мене від якихось злих чарів, й у своїй невичерпній щедрості привела сюди. (Мій добрий Жаболапе, твій келих спорожнів. Дозволь мені наповнити його знов). Це здається мені найімовірнішим, бо ще й досі наді мною панують ті чари, визволити від яких мене може тільки моя пані. Щоночі надходить година, коли розум мій жахливо змінюється, а за ним і моє тіло. Спершу я стаю лютим та диким і, якщо мене не зв’язати, кидаюся на своїх найдорожчих друзів, воліючи їхньої смерті. А невдовзі по тому я перетворююся ніби як на велику змію, голодну, лиху та смертоносну. (Сер, благаю вас, беріть іще голубину грудинку, не соромтеся). Так мені кажуть, і я їм вірю, бо моя пані каже те саме. Сам я нічого не знаю про це,
бо, коли зловісна година минає, прокидаюся, не пам’ятаючи геть нічого про цей гидомирний напад, у звичному вигляді, при ясному розумі, - хіба що дещо втомленим. (Юна леді, пригощайтеся цими медовими тістечками, їх для мене привозять із якоїсь дикої країни, що далеко на півдні). Нині за допомогою своїх вмінь королева вже з’ясувала, що чари розвіються, якщо вона зробить мене королем якоїсь держави у Верхніх Землях та вдягне корону на мою голову. Країну вже вибрано, як і точне місце нашої атаки. Під- земляни Її Величності день і ніч риють підземний хід до того місця, й вони просунулися вже так далеко, що тонель лежить замало не в двох десятках футів під травою, по якій гуляють над- земляни з тієї країни. Та невдовзі тих надземлян спіткає їхня доля. Моя пані сама ночами присутня на тих роботах, і я чекаю від неї сигналу. Коли тонкий шар землі, що відділяє мене від мого королівства, буде пробито, моя пані поведе мене і ще тисячу озброєних підземлян на наших ворогів, ми знищимо їхнього ватажка, зруйнуємо твердині, й тоді не мине й доби, як я поза сумнівом стану їхнім королем.
- Для них це буде радше нещастям, хіба ні? - сказав Скрабб.
- Що за дивовижний, спритний розум тобі даровано, о мій друже! - вигукнув лицар. - Бо, слово честі, я ніколи не дивився на це з такого боку. Я зрозумів, що ти хочеш сказати.
Хвилину чи дві на його лиці панувала легка, дуже легка тривога, але невдовзі обличчя лицаря проясніло, й він знову залився гучним сміхом:
- Та ну його, цю серйозність! Тільки подумайте, що за кумедна, сміховинна штука: вони там ходять у своїх справах і знати не знають, що під їхніми мирними полями й підлогами, в якомусь фатомі5, знаходиться могутня армія, готова фонтаном вирватися назовні! А вони й не чекали! Та що там, вони самі, щойно мине гіркота поразки, не зможуть не розреготатися від цієї думки!
- Мені не здається, що це смішно, - сказала Джилл. - Я думаю, ви будете злісним тираном.
- Що? - сказав лицар, все ще гигикаючи, та потріпав її по голові, від чого Джилл трохи не луснула з люті. - Невже наша маленька діва - далекоглядний політик? Не варто боятися, дорогенька. Пануючи над тією землею, я в усьому триматимусь порад моєї пані, яка до того ж стане моєю королевою. Нехай моє слово буде законом для підкорених нами людей, зате її слово буде законом для мене.
- Там, звідки я родом, - сказала Джилл, якій лицар подобався все менше й менше, - не надто поважають чоловіків, котрими крутять дружини.
- О, ти зміниш свою думку, коли сама матимеш чоловіка, запевняю тебе, - сказав лицар, явно переконаний, що це напрочуд кумедно. - Втім, з моєю пані все по-іншому. Я з радістю житиму, як вона велить, бо її слово вже врятувало мене від тисячі небезпек. Жодна мати в світі не дбала так про свого сина, як Її Королівська Милість дбає про мене. Та що там, тільки погляньте: хоч скільки в неї справ і турбот, вона постійно знаходить час їздити зі мною по Верхніх Землях, аби очі мої звикали
