Зараз вхідні двері було замкнено, тож завісу, крізь яку вони проходили, не було видно. Лицар сидів в чудернацькому срібному кріслі, припнутий до нього за щиколотки, коліна, зап’ястя, лікті та поперек. На чолі в нього проступив піт, а обличчя було викривлене мукою.
- Заходьте, друзі мої, - сказав він, швидко зиркаючи на них знизу вгору. - Напад ще не почався. Поводьтеся тихенько, бо я сказав цим набридливим служникам, що ви вже лягли спати. Зараз... о, я вже чую наближення. Хутчіш! Слухайте, поки я собі господар. Коли почнеться напад, я, можливо, буду вас благати й просити, засипати моліннями й погрозами, щоб ви зняли з мене пута. Кажуть, що я так роблю. Я заклинатиму вас найдорожчими та найжахливі- шими речами. Але ви мене не слухайте. Укріпіть серця та заткайте вуха. Бо поки я зв’язаний, ви в безпеці, але щойно я встану з цього крісла, мене поглине лють, а потім, - здригнувся він, - я обернуся мерзотною зміюкою.
- Не бійтеся, ми вас не розв’яжемо, - запевнив Хмуротвань. - Нам не надто кортить зіткнутися з озвірілою людиною, а тим більше зі змією.
- Звісно, що ні, - підтакнули хором Скрабб та Джилл.
- Та все одно, - додав Хмуротвань, - не будьте такі певні. Будьмо насторожі. Ми вже все проґавили, ви ж знаєте. Зовсім не здивуюся, якщо він удасться до якоїсь підлоти, коли все почнеться. Ми можемо довіряти одне одному? Чи всі ми обіцяємо не торкатися цих вузлів, що б він не казав? Що б не казав, зрозуміло?
- Ще й як! - вигукнув Скрабб.
- Ніщо на світі не змусить мене відступитися від цього, - погодилася Джилл.
- Тсссс! Щось відбувається, - шикнув Хму- ротвань.
Лицар стогнав. Лице його сполотніло, мов тиньк, він звивався в своїх путах. Може, тому, що на це шкода було дивитися, а може, з якихось інших причин, Джилл подумалося, що тепер він виглядає кращою людиною, ніж доти.
- А, - простогнав лицар. - Чари, чари... важке, плутане, холодне, липке павутиння чорної магії. Похований заживо. Затягнутий під землю, вниз, у цю смолисту темряву... скліь- ки років уже?.. Десять років чи тисячу живу я в цій ямі? Докола мене тільки люди-хробаки. О, змилуйтеся. Відпустіть мене, відпустіть назад. Дайте відчути вітер, побачити небо... Там був колись маленький ставочок... Якщо подивитися в нього, то бачиш, як дерева ростуть у воді догори дриґом, такі зелені, а ще глибше, дуже глибоко, - синє небо.
Доти він бурмотів тихенько, але тепер підвів очі, втупився поглядом у трьох друзів і сказав голосно та чітко:
- Швидше! Зараз я в своєму ґлузді. Щоночі я в своєму ґлузді. Якби я тільки міг встати з цього зачаклованого крісла, він би лишився зі мною. Я б знову був людиною. Та щоночі вони зв’язують мене, і щоночі мій шанс минає. Але ж ви не вороги! Я не ваш бранець. Швидше! Розріжте пута.
- Стійте на місці! Спокійно, - скомандував Хмуротвань дітям.
- Заклинаю вас, почуйте мене, - вів далі лицар, силуючись говорити негучно. - Вам, певно, сказали, ніби щойно я звільнюся з цього крісла, то вб’ю вас і перекинуся на змію? Я з ваших облич бачу, що сказали. Це брехня. В ці години я стаю сам собою, а весь день навпаки зачарований. Ви ж не підземляни і не чаклуни. Для чого вам бути на їхньому боці? Молю вас, розріжте мої пута.
