- Спокійно! Спокійно! Спокійно! - сказали всі троє одне одному.
- О, у вас кам’яні серця, - не вгавав лицар. - Повірте, ви дивитесь на нещасного, який страждає так, як тільки може страждати смертний. Що за кривду вчинив я вам, щоб ви разом з моїми ворогами завдавали мені цих мук? Хвилини спливають. Зараз ви ще можете мене врятувати, але моя година мине, і я знову стану дурником - іграшкою, кімнатним песиком, ні, навіть більше, пішаком, знаряддям найжахливішої чаклунки, яка будь-коли готувала загибель людям. І саме цієї ночі, єдиної ночі, коли її нема! Ви відбираєте в мене останній шанс, такого вже не буде.
- Це просто жахливо. Ну чого ми не залишилися там, поки все минеться? - проскімли- ла Джилл.
- Спокійно! - знову застеріг Хмуротвань.
Голос лицаря вже перетворився на вереск:
- Відпустіть мене, кажу вам! Дайте мені мого меча. Меча! Тільки б мені звільнитися, і я так помщуся підземлянам, що Нижні Землі говоритимуть про це ще тисячі років!
- Схоже, він починає лютувати, - сказав Скрабб. - Сподіваюся, вузли досить міцні.
- Хочеться вірити, - зітхнув Хмуротвань. - Зараз він буде вдвоє сильніший проти звичного, якщо вирветься. А я не надто добре вправ- ляюся з мечем. Не здивуюся, якщо він миттю порішить нас обох, і тоді Поул доведеться самотужки битися зі змією.
Нині в’язень так шарпався у своїх путах, що вузли глибоко врізалися в щиколотки та зап’ястки.
- Начувайтеся, - хрипів він. - Начувайтеся. Однієї ночі я вже розірвав їх. Але тоді поруч була відьма. Сьогодні її не буде, щоб вам допомогти. Звільніть мене зараз самі - і я ваш друг. Інакше - смертний ворог.
- Підступний малий, еге ж? - процідив Хмуротвань.
- Востаннє, - прогарчав лицар, - востаннє молю вас відпустити мене. Заклинаю всім, чого боїтеся, і всім, що любите, заклинаю синім небом Верхніх Земель, заклинаю іменем Великого Лева, самого Аслана...
- Ох! - скрикнули всі троє так, ніби він їх ударив.
- Це знак, - промовив Хмуротвань.
- Це ті слова, що в знакові, - трохи обережніше зауважив Скрабб.
- О, що ж нам робити? - у розпачі запитала Джилл.
Це було жахливе запитання. Що за користь буде з їхньої обіцянки не звільняти лицаря ні за яких обставин, якщо тепер вони так і зроблять, щойно він закликав їх тим іменем, яке для них справді багато важить? З іншого боку,
для чого ж було завчати знаки, якщо тепер їм не слідувати? Проте чи справді Аслан мав на увазі звільнити будь-кого, бодай і навіженого, якщо він попросить цього в його ім’я? Може, це просто випадковість? А що як королева Нижніх Земель пронюхала все про знаки й навмисно навчила лицаря цьому імені, щоб влаштувати їм пастку? Але що як це справжній знак? Вони вже прокліпали три, тож не можуть дозволити собі проґавити ще й четвертий.
