набиралися хоч трохи спокою. Химерний ліхтар повісили посеред корабля, підземляни взялися за весла і корабель поплив. Світло ліхтаря сягало зовсім недалеко. Поглядаючи вперед, вони бачили тільки темну гладінь води, що танула в непроглядній імлі.
- О, що ж з нами буде? - розпачливо промовила Джилл.
- Тільки не давай своєму духу занепасти, Поул, - сказав хитайболот. - Пам’ятай: ми знов ідемо правильним шляхом. Ми мусили потрапити під Місто Руїн - і от ми тут. Ми знову слідуємо інструкціям.
Невдовзі їм подали їжу - якісь пласкі, драглисті хлібці, що майже не мали смаку. Після перекуски всіх поволі зморило в сон. Втім, коли мандрівники прокинулися, довкола нічого не змінилося: гноми все ще веслували, корабель линув по воді, попереду чигав морок. Скільки разів вони прокидалися, засинали, їли й знову засинали - ніхто пригадати не міг. І - найгірше - вже марилося, ніби ти все життя провів на цьому кораблі, в цій темряві, а сонце і блакитне небо, і вітер, і птахи - мабуть, наснилися.
Вони вже майже припинили на щось сподіватися або чогось боятися, коли раптом попереду замерехтіли вогні - химерні сумні вогні, як той, що горів у ліхтарі. Тоді несподівано один із вогників опинився зовсім поруч, і мандрівники побачили, що пропливають повз інший корабель. Згодом вони зустріли ще кілька суден. За якийсь час, трохи не попсувавши своїх очей пильним вдивлянням, вони з’ясували, що інші вогники ніби сяяли на пристанях, стінах, вежах і юрмах перехожих. Втім, все одно не долинало жодного звуку.
- Побий мене грім! - вигукнув Скрабб. - Це ж місто.
Незабром вже всі побачили, що він правий.
Проте що за дивне місто! Вогнів було так мало й вони блимали так далеко одне від одного, що в нашому світі такого не зустрінеш навіть у дачному селищі. Проте латочки суходолу, які вдавалося розгледіти у світлі цих вбогих вогнів, скидалися радше на фрагменти великого морського порту. В одному місці вимальовувалася ціла флотилія кораблів, які швартувалися або відпливали, в іншому - ящики з товарами та склади, в третьому - стіни та колонии, що виказували великі палаци і храми. До всього, куди б не падало світло, всюди воно вихоплювало юрмища людей: сотні підземлян на своїх м’яких лапах товклися вузькими вуличками або майданами та довжелезними сходами, чимчикуючи у справах. З цього невпинного руху родився якийсь тихий, муркот- ливий шум, він ставав дедалі виразнішим, бо корабель підпливав ближче. Проте жодного разу не почулося ані пісні, ані гукання, чи дзвонів, чи гуркоту колес. В місті було тихо і майже так само темно, як всередині мурашника.
І ось корабель підійшов до причалу та пришвартувався. Трьох мандрівників зсадили на берег та повели до міста. Юрми підземлян, серед яких не було й двох подібних, штовхали їх плечима на залюднених вулицях, і печальне світло падало на сотні сумовитих і гротескних облич. Втім, ніхто не виявляв до чужоземців жодної цікавості. Кожен гном здавався не менш заклопотаним, аніж сумним, хоча Джилл так і не зрозуміла, чим же вони зайняті. Хай там як, а невпинний рух, штовханина, поспіх та м’яке шорхання лап тривали.
Нарешті дісталися великого замку, в якому, однак, світилося всього кілька вікон. Мандрівників завели досередини та змусили перетнути двір і піднятися незліченною кількістю сходів. Шлях їхній завершився у великій, тьмяно освітленій кімнаті. Але в одному її кутку - яке щастя! - видніла арка, сповнена геть іншого світла: справжнього, жовтавого, теплого світла, як від звичайної людської лампи. В цьому світлі за аркою, поміж кам'яними стінами виднілося підніжжя сходів нагору. Схоже, згори і падало світло. Обабіч арки стояли двоє підземлян - караул або лакеї.
Вартовий підійшов до цих двох та промовив, наче пароль:
