- А хто ви, інші мої визволителі? - звернувся принц до Скрабба та Джилл.
- Нас надіслав сам Аслан з-поза краю світу, щоб ми знайшли Вашу Високість, - сказав Скрабб. - Я Юстас, котрий плавав з ним на острів Раманду.
- Я перед вами трьома в такому боргу, який навряд чи колись зможу оплатити, - промовив принц. - Але що мій батько? Він ще живий?
- Перед тим, як ми полишили Нарнію, він знову відплив на схід, мілорде, - сказав Хму- ротвань. - Але Ваша Високість має зважати, що батько ваш вже дуже старий. Десять шансів до одного, що він не повернеться з цієї подорожі.
- Кажеш, він дуже старий. Скільки ж років пробув я під владою цієї відьми?
- Минуло вже більше десяти з того часу, як ви зникли в північних лісах.
- Десять років! - вигукнув принц, проводячи долонею по обличчю, ніби в надії змахнути минуле. - Так, я вірю вам. Тепер, коли я став сам собою, я можу пригадати своє зачакловане життя, хоча під владою чарів не міг пригадати себе справжнього. А тепер, дорогі мої друзі... але зачекайте! Я чую їхню ходу на сходах (як тут не здригнутися з огиди від цих м’яких, пухнастих кроків! фе!) Замкни двері, хлопче. Хоча стій! Мені спало на думку дещо краще. Сподіваюся, я зможу обдурити цих під- землян, хай допоможе мені Аслан. Слідкуйте за моїми натяками.
Він рішуче підійшов до дверей та розчахнув її навстіж.
* Розділ дванадцятий *
КОРОЛЕВА НИЖНІХ ЗЕМЕЛЬ
Крізь двері увійшли двоє підземлян, але замість того, щоб пройти вглиб кімнати, зупинилися обабіч входу й схилилися в низькому поклоні. Одразу ж за ними в кімнаті з’явилася особа, якої ніхто не чекав, та й не бажав бачити: Леді в Зелених Шатах, Королева Нижніх Земель. Вона заклякла в дверях як укопана, очі її забігали туди-сюди, оцінюючи ситуацію: троє незнайомців, зруйноване срібне крісло, звільнений принц з мечем в руці.
Королева пополотніла. Джилл подумалося, що лице людини блідне так не через жах, а через лють. На мить відьма зупинила свій погляд на принцові, й у тому погляді явно читалася жага крові.
- Залиште нас, - сказала чаклунка підзем- лянам. - І нехай ніхто під страхом смерті не турбує нас, аж поки я не покличу.
Гноми слухняно вийшли геть своєю м’якою ходою, і королева замкнула двері.
- То що тут відбувається, мілорде? - спитала вона. - Твій нічний напад іще не прийшов чи недовго тривав цієї ночі? Чому ти стоїш тут незв’язаний? Хто ці чужинці? Це вони зруйнували крісло - твою єдину оборону?
Коли відьма заговорила до нього, принц Ріліян затремтів. Це й не дивно: непросто за півгодини скинути чари, які тримали тебе в рабстві десять років. Заледве видушуючи з себе слова, він заговорив:
- Мадам, більше немає потреби в цьому кріслі. А оскільки ви сотні разів говорили, як жалієте мене через жахливі чари,
