якими я скутий, то без сумніву маєте зрадіти, дізнавшись, що вони розвіялися. Здається, невеличка помилка прокралася у той спосіб зцілення, який обрала Ваша Величність. Це мої справжні друзі, які звільнили мене. Тепер я при здоровому ґлузді й хочу сказати вам дві речі. Перше - щодо вашого плану поставити мене на чолі армії підземлян для нападу на Верхній Світ, а там самою лише силою зробити мене королем якогось безневинного народу, заради чого я мав би знищити його законних правителів та утримувати трон, мов кривавий заморський тиран. Тепер, коли я господар собі, я зрікаюся цього плану як неймовірної підлоти. І друге - я Ріліян, син короля Нарнії, Каспія- на, званого Десятим, якого інколи також кличуть Каспіяном Мореплавцем. Отож, пані, моя мета і мій обов’язок - негайно залишити ваш двір і відбути до .своєї держави. Якщо ваша ласка, надайте мені та моїм друзям безпеку та супровід вашими темними володіннями.
Відьма впродовж цієї промови не зронила ані слова, але обережно перетнула кімнату, не зводячи з принца немиготливого погляду. Підійшовши до невеличкої, врізаної в стіну скрині, чаклунка відчинила її та витягла жменю зеленого порошку. Порошок вона жбурнула в багаття. Те кволо спалахнуло, але кімнатою розляглися солодкі заколисливі пахощі. Доки вони розмовляли, ці пахощі дедалі потужніше сповнювали кімнату, заважали думати. Затим відьма витягла зі скриньки якийсь музичний інструмент, схожий на мандоліну. Чаклунка почала грати кінчиками пальців - таке собі рівне, одноманітне тренькання, якого перші кілька хвилин навіть не помічаєш. Та паморочлива музика плутала думки. Потренькавши трохи (аромат тим часом набув нечуваної сили), королева заговорила солодкавим, тихим голосом.
- Нарнія? - спитала вона. - Нарнія? В гарячці Ваша Світлість часто повторювали цю назву. Дорогий принце, ви дуже кволі. В світі немає країни з назвою Нарнія.
- Насправді є, мадам, - втрутився Хмурот- вань. - Бачте, так сталося, що я прожив там все своє життя.
- Невже? - здивувалася відьма. - То благаю вас, розкажіть мені, де вона?
- Там, вгорі, - вперто промовив Хмурот- вань, тицяючи пальцем в стелю. - Я... я не знаю точніше, де саме.
- Як так? - засміялася королева мелодійним, добрим, м’яким сміхом. - Може, та країна заховалася між каменів, з яких складено наш дах?
- Ні, - сказав Хмуротвань, з помітним зусиллям переводячи подих. - Вона у Верхньому Світі.
- І що ж то таке, або принаймні де той ваш... як ви сказали... Верхній Світ?
- О, та не треба тут дурну клеїти! - вибухнув Скрабб, який щосили боровся з чарами солодкого запаху і музики. - Ніби ви сама не знаєте! Це там, вгорі, де можна бачити небо, і сонце, і зорі. Та ви сама там були! Ми ж там зустрічалися.
- Даруй, маленький друже! - знов засміялася відьма (такого лагідного сміху, повірте, ніде не почуєш). - Щось не пригадую нашої зустрічі. Але уві сні друзі часто зустрічаються нам в химерних краях. І хоч усім снилися такі сни, марно вимагати від людина весь час пам’ятати їх.
- Мадам, - незламно сказав принц, - я й раніше казав вам, що мій батько - король Нарнії.
- І ти сам будеш, дорогий мій друже, - сказала відьма заспокійливо, ніби втішала дитину, - сам будеш королем незліченних вигаданих земель - у своїх фантазіях.
