їхнім очам постало всеохопне червоне сяйво. Його відблиски багрянистою латкою грали на склепінні Нижнього Світу в тисячах футів над ними, освітлюючи кам’янисту стелю, яка, можливо, покоїлася в темряві від самого дня створення світу. Те сяйво линуло з дальнього кінця міста, тож чимало великих чорних силуетів будівель моторошно чорніли на його тлі. Втім, червоне світло падало і на вулиці, що бігли звідти до замку. І на вулицях цих коїлося щось дивне. Щільні й безгучні юрми підзем- лян зникли. Натомість тут і там метушилися постаті - хто сам, хто по двоє чи по троє. Вони скидалися на людей, що прагнуть нікому не потрапити на очі: ховалися в темряві попід колонами або в нішах дверей, а тоді швидко мчали через відкриту ділянку до наступної схованки. Та найдивнішим для кожного, хто знав цих гномів, був галас. З усіх усюд долинали крики та вигуки. Але з гавані долинав низький, розкотистий гуркіт, що дедалі гучнішав, аж від нього двигтіло ціле місто.
- Що сталося з підземлянами? - спитав Скрабб. - Це вони кричать?
- Не знаю, як таке можливо, - відповів принц. - За всі невеселі роки моєї неволі я не чув, щоб негідники бодай підвищували голос. Не сумніваюся, це якесь нове бісівське чаклунство.
- А що це за червоні вогні? - тривожно запитала Джилл. - Десь пожежа?
- Якщо хочете чути мою думку, - сказав Хмуротвань, - то на мій погляд, це вогонь із серця землі проривається, щоб вибухнути новим вулканом. Не здивуюся, якщо ми опинимося в самісінькому жерлі.
- Погляньте на той корабель! - вигукнув Скрабб. - Як він так швидко мчить? Веслярів- бо немає...
- Дивіться, дивіться! - скрикнув принц. - Корабель вже зовсім на березі гавані... він уже на вулиці! Дивіться! Всі кораблі врізаються в місто! Щоб мені провалитися, море виходить з берегів. Нам загрожує повінь. Слава Асланові, цей замок стоїть на узвишші. Але вода прибуває з жахливою швидкістю.
- Та що ж це таке! - заголосила Джилл. - Вода і вогонь, і всі ці люди, що ховаються на вулицях!
- Я тобі скажу, що це таке, - озвався Хмуротвань. - Ця відьма наклала таку послідовність заклять, які після її загибелі тієї ж миті розвалять її королівство на шматки. Вона з тих людей, яким буде не так прикро помирати, знаючи, що її вбивця згорить чи провалиться під землю, чи потоне п’ятьма хвилинами пізніше.
- Просто в яблучко, друже хитайболо- те, - погодився принц. - Коли наші мечі відтяли відьмі голову, цей удар поклав край всім її чарам, і тепер Бездонне Королівство розпадається на шматки. Ми споглядаємо кінець Нижнього Світу.
- Так і є, сер, - сказав Хмуротвань. - Якщо тільки це раптом не кінець усього світу взагалі.
- Але хіба ми будемо просто стояти тут і... чекати? - злякано видихнула Джилл.
- Я би вчинив не так, - сказав принц. - Я врятую свого коня, Чорносмола, і відьмину Сніжинку (шляхетну істоту, що заслуговує на кращу хазяйку), які стоять в конюшні у дворі замку. Після цього давайте подамося на узвищ- щя, і тоді - моліться, щоб ми знайшли вихід назовні. Коні можуть при потребі нести двох вершників кожен, і якщо ми їх підганятимемо, зможуть обігнати повінь.
- Ваша Високість вбереться в обладу- нок? - спитав Хмуротвань. - Мені не подобається те, що я бачу, - і він вказав на вулицю.
