- Феєрверк! - розгублено сказала Джилл.
- Так, - погодився Юстас, - але ти ж не думаєш, що підземляни запустили його для розваги! Це сигнал.
- Присягаюся, це не віщує нам нічого доброго, - сказав Хмуротвань.
- Друзі мої, - мовив принц, - якщо вже людина вплуталася в таку-от пригоду, їй варто попрощатися і з надіями, і зі страхами, інакше смерть чи то щасливе спасіння, які чекають попереду, вже не встигнуть врятувати її честь і здоровий ґлузд. Агов, мої красуні! - відчинив Ріліян двері стайні. - Гей, мої вірні друзяки! Спокійно, Чорносмоле. Ану тихенько, Сніжинко. Ми про вас не забули.
Обоє коней були налякані дивними вогнями та шумом. Джилл, в якої аж жижки трусилися від самої думки, аби проповзти вузьким проходом між двома печерами, без найменшого страху рушила поміж великих тварин, які форкали й били копитами. Разом з принцем вони осідлали коней за кілька хвилин. Обоє скакунів аж засліплювали своєю красою, коли виходили у двір, стріпуючи гривами. Джилл скочила на Сніжинку, а місце позаду неї зайняв Хмуротвань. Юстас видерся на коня позаду Рілія- на. Тоді вони виїхали крізь головну браму на вулицю під супровід розкотистої луни конячих копит.
- Що ж, ми можемо не надто боятися вогню. Це хороший бік справи, - зауважив Хмуротвань, показуючи праворуч.
Там, всього за якусь сотню ярдів від них, у стіни будинків билася вода.
- Не падайте духом! - закликав принц. - Дорога тут круто спускається вниз. Вода сягнула тільки половини найбільшого в місті пагорба. Вона могла дійти сюди за перші півгодини, а далі не просунеться і за дві. Я більше страшуся он чого... - і він показав у бік могутнього, високого підземлянина з вепрячими іклами, за яким ішли ще шестеро істот різних форм та розмірів. Підземляни щойно виринули з бічної вулички та ступили в затінок будинків, де їх не було видно.
Принц уесь час просувався у напрямку ме- рехкого червоного світла, тільки трохи забираючи ліворуч. Він планував обійти вогонь (якщо це, звісно, був вогонь) та вийти на узвишшя, в надії знайти дорогу до нового тонелю. На відміну від трьох інших мандрівників, Ріліян, здається, цілковито насолоджувався дорогою, їдучи, він насвистував та наспівував уривки зі старої пісеньки про Корина Громобоя з Арчен- ландії. Справа була в тому, що принц так радів своєму звільненню від довгого закляття, порівняно з яким будь-які небезпеки здавалися забавками. Втім, усі інші вважали поїздку доволі моторошною.
Ззаду долинав хрускіт кораблів, які тягало, кидало і трощило море та гуркіт руйнування будинків. Над головами на склепінні Нижнього Світу сяяла велика пляма зловісного світла. Попереду вигравало загадкове сяйво, яке, здається, більше не дужчало. Звідти ж долинав шум, сплетений з вигуків, криків, посвистів, сміху, виску та мукання. Розмаїті феєрверки тут і там злітали у темряву. Нікому й на гадку не спадало, що б вони могли означати. Місто неподалік почасти осявало червоне сяйво, а почасти - геть відмінне світло безрадісних гном’ячих ламп. Втім, було чимало смолянисто-чорних латок - місць, куди не потрапляло ніякого світла. В цих озерцях темряви постійно з’являлися та зникали фігури підземлян, які не спускали ока з подорожніх, але намагалися не потрапити на очі самі. На мить виринали великі обличчя й малі обличчя, великі, наче риб’ячі, очі та малі, ніби ведмежі, очі. Шугали пер’я та щетинки, роги та ікла, носи, схожі на мотузки, та підборіддя, такі довгі, що скидалися на бороди. Подеколи групи підземлян виявлялися завеликими або проходили надто близько. Тоді принц вимахував своїм мечем та влаштовував цілу виставу з го-
нитвою. І створіння, повискуючи, пугукаючи та квокчучи на всі лади, хутко зникали в імлі.
