Та коли мандрівники видерлися вгору безліччю крутих вуличок та опинилися далеко від повені й майже за містом з іншого від узбережжя боку, їм відкрилася вся серйозність ситуації. Тепер вони опинилися біля червоного сяйва, майже на рівні з ним, хоч і далі не бачили, що це таке. Проте в його світлі вони могли краще роздивитися своїх ворогів. До сяйва рухалися сотні, якщо не тисячі, гномів. Але рухалися вони короткими перебіжками, а коли зупинялися, то завжди оберталися й дивилися на подорожніх.
- Якщо Вашу Високість цікавить моя думка, - сказав Хмуротвань, - то, як на мене, ці хлопці планують відрізати нам шлях попереду.
- Я теж так думаю, Хмуротваню, - сказав Ріліян. - І нам ніколи не пробитися з боєм крізь таку юрму. Слухай! Поїдемо вперед понад отим будинком. Щойно ми досягнемо його, пірнай в темряву. Я і юна леді проїдемо трохи далі. Дехто з цих демонів неодмінно послідує за нами: вони висять у нас на хвості. В тебе довгі руки, Хмуротваню, спробуй схопити когось живим, коли той проминатиме твою засідку. Від нього ми зможемо дізнатися всю правду або випитати, що вони проти нас замислили.
- Але хіба інші не накинуться на нас, щоб врятувати полоненого? - спитала Джилл геть не таким спокійним голосом, як їй хотілося б.
- Тоді, мадам, - поштиво відказав принц, - ви побачите, як ми загинемо в битві, обступивши вас, а вам самій доведеться ввірити себе Левовій волі. Нумо, добрий мій Хмуротваню.
Хитайболот прудко, мов кішка, зіслизнув з коня в темряву. Решта ж іще кілька нестерпних хвилин неспішно їхала вперед. Потім ззаду пролунало кілька жахливих криків, крізь які долинув знайомий Хмуротванів голос:
- Нумо! Не треба кричати, коли тобі ще не зробили боляче, бо тоді напевно зроблять, зрозумів? Всі подумають, що хтось забив порося.
- Це було гарне полювання! - вигукнув принц, негайно розвертаючи Чорносмола та під’їжджаючи до рогу будинка. - Юстасе, - сказав він, - будь ласкавий, потримай Чорносмола за вуздечку.
Тоді Ріліян спішився, і всі троє мовчки дивилися, як Хмуротвань витягає на світло свою жертву. Нею виявився зовсім жалюгідний маленький гном, не більше як три фути заввишки. На голові той мав щось на кшталт півнячого, хіба що твердого, гребінця, а рот і підборіддя були такі округлі, що обличчя підземлянина скидалося на морду бегемота-пігмея. Якби не напружені обставини, всі напевно б розреготалися на сам його вигляд.
- Ну, підземлянине, - сказав Принц, нависаючи над створінням та приставляючи вістря меча до його шиї, - говори, будь хорошим гномом, і ми відпустимо тебе. А спробуєш махлювати - і станеш просто мертвим підземлянином. Хмуротваню, друже мій, але як він може говорити, якщо ти міцно затискаєш йому рота?
- Ніяк, і кусатися теж не може, - зауважив Хмуротвань. - Якби в мене були такі дурнуваті м’які рученята, яку людей (при всій повазі, Ваша Високосте), я б уже стікав кров’ю. Але навіть хи- тайболоту набридає, коли його жують.
- Братику, - звернувся принц до гнома, - один укус - і ти мертвий. Хмуротваню, відпусти його рота.
- Оооо-еее! - верескнув підземлянин. - Відпустіть мене, відпустіть! Це не я. Я цього не робив.
- Чого не робив? - спитав Хмуротвань.
- Того, що Ваші Світлості скажуть, ніби я робив, - відповіла істота.
